![]() |
Еліан Сабате, Іван Миколайчук. Острів сліз. Сценарій. К.: Редакція журналу «Кіно-Театр», «Арт Книга», 2017. Обкладинка книжки. |
1980 року Валерій Фомін мав тривалу бесіду з Іваном Миколайчуком, який тоді багато розповідав про своє дитинство, навчання в училищі, роботу в кіно. Запис цієї бесіди кінокритик зберіг. На її основі він зробив журнальний варіант, але склалося так, що цей текст ніде не публікувався і вперше вони побачили світ на сторінках журналу «Кіно-Театр». Роздуми Івана Миколайчука про акторську працю розкривають його творчу лабораторію, а ще вони цікаві як свідчення своєрідності роботи актора в поетичному кіно.
![]() |
Марк Роберт Стех, письменник, культуролог, доктор славістики, Канада |
Один з кращих класичних творів українського кінематографа, фільм Івана Миколайчука «Вавилон ХХ» – це філософська розповідь про ціну особистого людського життя та силу людяності в обставинах суспільних катаклізмів і боротьби ворожих політичних ідеологій. Вавилон у фільмі – це вигадане українське село в глухій провінції у час колективізації. Це арена боротьби поміж прихильниками більшовиків та їхніх суспільних експериментів і селянами, які хочуть зберегти традиційний суспільний лад.
![]() |
Ярослав Гаврилюк |
Останнім часом нерідко доводиться спілкуватися з журналістами, очевидно, це пов’язано з тим, що я знявся у трьох фільмах об’єднання «Дебют», крім того, запропонував Міністерству культури проект фільму про Крути. Та кожного разу в розмові з ними я згадую Івана Васильовича Миколайчука. Це зрозуміло, адже, якби не він, то не було б і актора Ярослава Гаврилюка. Хоча й не раз це говорив, та нагадаю ще раз – коли Миколайчук збирався знімати свій перший фільм, він дав мені відразу два сценарії – «Вавилон ХХ» і «Така пізня, така тепла осінь» зі словами: «Прочитай і вибери собі роль».
На початку 1970 року сценаристів Івана Миколайчука та Юрія Іллєнка редактори Держкіно УРСР звинуватили у просуванні біблійних мотивів: суворо дотримуючись атеїзму, пильне око наглядача побачило ці мотиви у сценарії «Білий птах з чорною ознакою», зокрема у сцені з малим Георгієм, який у чужих садах шукав дерево пізнання добра і зла.
Іван Миколайчук – людина, всебічно обдарована. Його талант шліфувався професійним вишколом, який він здобував і в навчальних закладах, і в процесі творчої практики. Шлях у мистецтві починався з музики – першу професійну освіту здобував у Чернівецькому музичному училищі ім. Воробкевича. По тому навчався в акторській студії при Чернівецькому театрі ім. О.Кобилянської, паралельно працюючи актором цього театру, а третю – на акторському відділенні кінофакультету Київського інституту театрального мистецтва ім. І.Карпенка-Карого.
Хтось із великих сказав, що гарно написана біографія – така сама рідкість, як і добре прожите життя. Важко добре прожити життя, але й не менш важко гарно розповісти про нього. Для цього потрібно так багато! Насамперед автор повинен бути небайдужим до тієї особи, про яку пише, чесним у поводженні з матеріалом та й просто здатним осягнути багатогранну особистість видатної людини.
З ювілеєм, дорога Маріє Євгенівно!
8 квітня – день народження Марічки Миколайчук. У кожного з нас є нагода його відзначити – причаститись до її співу. Для цього досить набрати у гуглі «Марія Миколайчук» – і всі три диски з її піснями перед вами, обирай який до душі.
Я обрала найперший – «Прощаюсь, Ангеле, з тобою». Слухаючи спів Марічки, ти потрапляєш у чарівну ауру вкраїнської душі. Спів цей магнетичний, він приносить величезну емоційну насолоду, викликає співпереживання.
Пісня, яка дала назву диску, – завершує цей альбом. Вона підсумовує і його настрій, і сенс, вона присвяченого великому коханню – Івана і Марічки, як у «Тінях забутих предків». Тільки там рано загинула Марічка, тут же пішов від нас у 46 років Іван. А Марічка все життя вшановує його пам'ять. І своїм прекрасним співом також.
Очевидно, потрібен був час – від шоку втрати 3 серпня 1987 року аж до 2001, коли голос Марічки зазвучав, без музичного супроводу, з глибин щедрого й люблячого серця. Вона приурочила альбом до 60-річчя Івана Миколайчука. Бо ж він також любив співати. І любив поезію. Власне, він і відкриває цей диск. І читає так, ніби це його власні слова, які народжуються експромтом (також ознака акторського дару!). І якби не зміст, надрукований на обкладинці диску, де написано: Дмитро Павличко. «Я зрозумів у той проклятий вечір…», то в цьому і не сумнівався б.
Із 22 пісень альбому, добре відомі тільки дві: «Ой не ходи, Грицю…» та «Чотири воли пасу я…», вони зустрічаються в репертуарі наших артисток, інші двадцять – екслюзив. Це пісні Буковини. Скористаюсь інформацією вже відомою з різних джерел. Квартиру Миколайчуків у Києві на Березняках любив відвідувати Володимир Івасюк, коли в 1970-х бував у Києві. В один із вечорів він дав Марії Євгенівні переписати тексти та ноти буковинських пісень, записаних його вуйком. Лише багато років по тому Марічка Миколайчук наспівала й видала ці пісні у згаданому альбомі, а потім і в другому – «Буковина». Фахівці кваліфікують її манеру виконання як неповторну, як досконалу простоту, як глибинне поєднання вокальної й акторської майстерності, де вивірений кожен звук.
Мене ж вражає широта емоційного діапазону: якого благородства співачка надає популярній в народі пісні «Мені ворожка ворожила, мені ворожка казала, мені ворожка говорила, щоб не любила хлопців я…»! Скільки страждання й гіркоти виповідається в піснях про жіночу долю: про те, як мати віддала дочку за п’яницю («Мала мати одну доню»), про зрадливого чоловіка («Ой піду я піду, куди я ходила»), про трагічне кохання («Злетів голуб, злетів», «Та й заплачеш, файна любко»). Є й кілька жартівливих («Вже сонце низенько», «До сусіда решета»). Кожна пісня досконала, але вершиною майстерності, окрім «Прощаюсь, Ангеле, з тобою», є пісня баладного характеру «Ой у лісі березовім/ Страшна битва була/ Не одная стара мати/ Сина ся позбула…» І яка нині, на жаль, актуальна! Скільки туги і болю вклала Марія Євгенівна у це виконання!
Коли слухаєш її пісні, в уяві спливає образ Марусі Чурай – щирої дівчини з легенди з великим талантом і гіркою долею. Справді, співочий талант українців високої проби – і в цьому морі талантів звучить неповторний і коштовний, як діамант, голос Марічки Миколайчук, в якому – безмежна і вічна любов.
Лариса Брюховецька
ЛИСТ ПЕРШИЙ
«Добрий день, шановний друже Мірчо!
Сьогодні — четвер, я одержав тільки що твого листа. Звичайно, чекав, щоб у твоєму листі був хоч один твій вірш, але ти чогось цього не зробив. Ти якийсь дивний, чого ти боїшся, щоб я не давав твої листи нікому читати. Ти представ собі сам, який мені інтерес давати читати комусь твої листи. Адже ти не дівчина. Правда?
Іван Миколайчук, Лідія Вакула у фільмі «Пропала грамота». Кіностудія ім. О. Довженка, 1972 |
Переосмислення історії в художньому творі рівнозначне її творенню. Адже образ історії, створений в людській свідомості, сприйняття фактів у певному світлі впливають на сучасне і майбутнє не менше (а подекуди й більше), ніж самі факти, що мали місце в минулому. У фільмах українського поетичного кіно історія стає матеріалом для роздумів про характер народу, сферою пошуку власної ідентичності. Автори «Пропалої грамоти» і «Вавилона ХХ» шукають підвалини нових концепцій національної історії в народному світогляді.
![]() | |
Володимир Глухий, Іван Миколайчук у фільмі «Пропала грамота» |
«На студії фільм прийняли прекрасно, але вже в Держкіно УРСР почалося: от цього не треба і це замініть. Ми стояли, як танки. Нарешті махнули рукою – везіть в Москву. Іван поїхав з нами... Сидимо в залі. Кіно іде. Великий сміх, аж до епізоду «У цариці». Сміх як обірвало... Так і пропала наша «Пропала грамота» майже на п'ятнадцять літ».
(Борис Івченко. З книги «Білий птах з чорною ознакою». К.: 1991. – С.142).
Виступ на презентації книги «Поетичне кіно: заборонена школа» 2 листопада 2001 року в «Українському домі»