Важко сказати про стрічку Параджанова «Тіні забутих предків» щось нове. Я могла б відзначити майстерність Параджанова, автентичність атмосфери гуцульського життя, неймовірну красу кадрів та на загал місце фільму в історії українського кіно, однак найкраще обмежусь лише цим реченням та перейду до міркувань щодо теми.
Фільми «Пропала грамота» та «Сон» сьогодні є цінними не лише із естетичної точки зору, а й із духовної, адже ілюструють один із найяскравіших елементів української ментальності – прагнення свободи. Обидва фільми, на мою думку, є потужними маніфестами, які набувають цінності для сучасного глядача ще й тому, що проголошують ідею боротьби із погляду минулих століть. В умовах нашого життя фільми про боротьбу і нескореність мають зовсім інше значення. Вони стають значно ближчими для нас, а їхні герої надихають.
Не можна не помітити, що аналогія життєпису Івана Миколайчука з Тарасом Шевченком є сповненою символізму. Поставши перед глядачами молодим Тарасом у «Сні» та завершивши свій шлях теж сорокашестирічним бородатим Тарасом, який так і не знайшов собі екранного втілення; упродовж усього життя відстоювавши власну етнічну приналежність до українського народу, а не малороського (тим самим зневажаючи як більшовицьку владу, так і російський царат); та внісши свій неповторний, самовідданий вклад у кінематограф, Іван Миколайчук повторив долю генія попереднього століття, ставши ще однією визначною історичною постаттю, яку сміло можна охарактеризувати як душу українського народу. Обидва були гуманістами, геніальними митцями, сповненими бунтарськими настроями; в обох героях обидва режими росії вбачали ворогів, а не спасителів народу. Якщо Тарас Григорович Шевченко підніс українську літературу до світових вершин, то Іван Миколайчук зробив те саме з українським кіномистецтвом. Якщо перший за допомогою чорнила та пера відкрито насміхався та засуджував царську владу, то другий за допомогою акторського хисту та кінокамери робив те саме з радянською. Не можу не погодитися з Іваном Драчем, який зазначав, що «він [Іван] був актором найвищого класу, рідкісним багатством, народним скарбом, уособленим в особистості неординарній, яка навіть у кінематограф XX століття, царину досить прагматичну, змогла внести багато народного та небуденного». Сценарист одного з найулюбленіших українцями фільмів усіх часів «Пропала грамота» по праву відзначив внесок Івана Миколайчука, який, зважаючи на кількість імпровізацій та культових сцен за його участі, став почесним співавтором зазначеної картини.