У тім-то й справа: йому не треба було шукати в собі Палійчука і навіть Шевченка, в ньому одразу вгадувалася та особлива природа, що визначає українця, його національний характер, його традиційні моральні цінності.
Зняв його в 1964 році і я. Треба було зробити курсову роботу. Не було ні сценарію, ні плівки, ні навіть часу. Плівку оператор Едуард Плучик все ж дістав, але то були розрізнені короткі шматки. Я запросив Івана і Тоню Лефтій, теж студентку, тільки ВДІКУ, і ми почали роботу. Знімали так. Скажімо, є шмат плівки на сорок два метри. Ми сідали й фантазували: ага, маємо стільки часу, що ж тут можна?.. Історія в нас була про двох молодих закоханих, які не розуміють одне одного. Решта придумувалася в отакий спосіб. Звичайно, що без актора-співавтора нічого не вийшло б. Але Миколайчук уже тоді був не виконавцем ролі, а її повноцінним творцем. Для режисера це, можливо, найдорожче в акторові, коли він приходить до тебе не виконувати твої вказівки, а співпрацювати, співпереживати, фантазувати… Тільки тоді щось справжнє і виходить, живе…
Картина називалася «Двоє», була вона короткою – на п'ятнадцять хвилин. У ВДІКУ мене хвалили. Але не в тім річ – там багато чого починалося. І дружба, і творча співдружність з Іваном також. <…> Іван там грав хлопця, юнака, для якого місто було чимось чужим, ворожим. Але не все. У Лаврі, на Байковому кладовищі він повертав собі душевний спокій і рівновагу. Тобто були у великому місті маленькі острівці, де він почувався природно. Дівчина ж, городянка, того не могла зрозуміти, – саме на цьому будувався конфлікт. Іванові, як і його героєві, також треба було раз по раз поринати у хвилі звичного світу, аби поновити лад душі. Так він жив, і саме це перш за все хвилювало Миколайчука у героях, яких він грав.
(Леонід Осика. Билиці про Івана // Білий птах з чорною ознакою. Іван Миколайчук: спогади, інтерв’ю, сценарії. – Упор. М.Є. Миколайчук. – К. : Мистецтво, 1991. – С. 130, 135–136).
Немає коментарів:
Дописати коментар