Важко сказати про стрічку Параджанова «Тіні забутих предків» щось нове. Я могла б відзначити майстерність Параджанова, автентичність атмосфери гуцульського життя, неймовірну красу кадрів та на загал місце фільму в історії українського кіно, однак найкраще обмежусь лише цим реченням та перейду до міркувань щодо теми.
Фільми «Пропала грамота» та «Сон» сьогодні є цінними не лише із естетичної точки зору, а й із духовної, адже ілюструють один із найяскравіших елементів української ментальності – прагнення свободи. Обидва фільми, на мою думку, є потужними маніфестами, які набувають цінності для сучасного глядача ще й тому, що проголошують ідею боротьби із погляду минулих століть. В умовах нашого життя фільми про боротьбу і нескореність мають зовсім інше значення. Вони стають значно ближчими для нас, а їхні герої надихають.
Не можна не помітити, що аналогія життєпису Івана Миколайчука з Тарасом Шевченком є сповненою символізму. Поставши перед глядачами молодим Тарасом у «Сні» та завершивши свій шлях теж сорокашестирічним бородатим Тарасом, який так і не знайшов собі екранного втілення; упродовж усього життя відстоювавши власну етнічну приналежність до українського народу, а не малороського (тим самим зневажаючи як більшовицьку владу, так і російський царат); та внісши свій неповторний, самовідданий вклад у кінематограф, Іван Миколайчук повторив долю генія попереднього століття, ставши ще однією визначною історичною постаттю, яку сміло можна охарактеризувати як душу українського народу. Обидва були гуманістами, геніальними митцями, сповненими бунтарськими настроями; в обох героях обидва режими росії вбачали ворогів, а не спасителів народу. Якщо Тарас Григорович Шевченко підніс українську літературу до світових вершин, то Іван Миколайчук зробив те саме з українським кіномистецтвом. Якщо перший за допомогою чорнила та пера відкрито насміхався та засуджував царську владу, то другий за допомогою акторського хисту та кінокамери робив те саме з радянською. Не можу не погодитися з Іваном Драчем, який зазначав, що «він [Іван] був актором найвищого класу, рідкісним багатством, народним скарбом, уособленим в особистості неординарній, яка навіть у кінематограф XX століття, царину досить прагматичну, змогла внести багато народного та небуденного». Сценарист одного з найулюбленіших українцями фільмів усіх часів «Пропала грамота» по праву відзначив внесок Івана Миколайчука, який, зважаючи на кількість імпровізацій та культових сцен за його участі, став почесним співавтором зазначеної картини.
Мені здається, що Марічку Миколайчук я знала завжди. Тріо «Золоті ключі» зазвучало й відразу стало дуже популярним тоді, коли я ще була ...
