-Пане Михайле, як ви познайомилися з
Миколайчуком?
-Я знав його років од 19-ти. Вікова різниця між нами становила
тільки шість років, однак тоді я сприймав Івана як представника іншого
покоління. Згодом дистанція зменшилася.
Ми познайомилися на студії Довженка.
Вона справила на мене дивовижне враження різноманіттям постатей, котрі просто
не вписувались у стереотипні рамці щодо кіноакторів. Є актори, котрих чути на
третьому поверсі, як вони заходять на перший. Це частина професії: актор
повинен уміти привертати увагу. А Іван, на відміну від багатьох колег, не
відзначався буйним портретом. Він видався мені тихою, непомітною людиною.
Іван
Миколайчук у фільмі «Наперекір усьому». Режисер Юрій Іллєнко. 1972.
У цьому фільмі,
поставленому в Чорногорії Юрієм Іллєнком за сценарієм Николи Вавича, Іван
Миколайчук зіграв невластиву йому роль – багатія, що не поспішає стати на бік
народу Чорногорії, який бореться від визволення від Османської імперії. Події
розгортаються наприкінці ХУІІІ століття в Чорногорії, маленькій країні,
розташованій у гірській місцевості, де дуже мало землі, придатної, щоб прогодувати
людей.
Фото Юрія Гармаша до майбутньої стрічки «Тисяча снопів вітру».
«Працювати з Іваном було дуже цікаво, він не сковував ініціативи, не диктував, як буває часом в інших режисерів, а навпаки, спонукав до співтворчості, до фантазування». (Юрій Гармаш).
Кінооператор Юрій Гармаш зняв з Миколайчуком його режисерські стрічки «Вавилон ХХ» і «Така пізня, така тепла осінь».
Цей фільм вийшов на Одеській кіностудії 1973 року. Це була дипломна робота випускника Вищих режисерських курсів майстерні знаменитого Георгія Данелії, режисера Михайла Пташука, який згодом стане одним з провідних режисерів білоруського кіно і зніме вражаючу військову картину «В серпні 1944-го».
Ідея видати такий солідний збірник, куди б увійшов аналіз продуктивного напряму в українському (і не тільки українському) кіно, виникла в мене восени 2000 року, коли редакція журналу «Кіно-Театр» включилась у підготовку до 60-річчя Івана Миколайчука.
Сергій Параджанов,
Георгій Якутович, Іван Миколайчук.
Відомо, що успіхи
Київської кіностудії ім. О. Довженка 1964-1972 років стали можливими завдяки
творчій атмосфері. А ще завдяки єдності однодумців, чи творчі пошуки підтримав
тодішній керівник студії Василь Цвіркунов. Кістяк групи склався під час роботи
над фільмом «Тіні забутих предків», власне, під час підготовки до нього. Сергій
Якутович, який у 1963 році ще був підлітком, згадував, як Сергій Параджанов і
його колеги у них вдома з його батьком Георгієм обговорювали майбутній фільм,
як сперечалися і виробляли його концепцію. Тоді в колах інтелігенції СРСР
модними були фільми Мікеланджело Антоніоні та режисерів французької «нової
хвилі». Трендом була і їхня розкутість камери, і невимушеність акторів. Це
подобалося людям, які не так давно звільнилися від чаду тоталітаризму. Дуже
легко можна було потрапити під вплив цього кіно, наслідувати його лаконізм,
«правду життя». Але де тоді було б українське у тих фільмах?
Світлі
дні радості завжди переплітаються зі світлими днями Пам’яті. 3 серпня 1987 року плакали трембіти, співали
журливу пісню лебеді, вмивалася слізьми чорторийська земля – не стало
Людини, Великої Людини: кіноактора, сценариста, режисера – ІВАНА
МИКОЛАЙЧУКА. Його називали обличчям і душею українського поетичного кіно, аристократом духу, блискучим
самородком. Іван Миколайчук був кінозіркою 60-70-х років. У ті
часи майже кожен фільм не обходився без його участі: «Тіні забутих
предків» (1964), «Сон» (1964), «Гадюка» (1965), «Комісари», «Бур’ян»,
«Анничка» (1968), «Камінний хрест» (1968), «Білий птах з чорною
ознакою», «Захар Беркут» (1971), «Пропала грамота» (1972), «Тривожний
місяць вересень» (1976), «Вавилон XX» (1979), «Така пізня, така тепла
осінь» (1981), «Легенда про княгиню Ольгу» (1983) та ін. Вшануймо ПАМ’ЯТЬ талановитого українського
актора ІВАНА МИКОЛАЙЧУКА, який відійшов у Вічність 3 серпня 1987 року,
подаруймо МАЙСТРУ краплину своєї шани! Наберіть: ОЧІ (вірш І.ІОВА, муз. Л. Яцкової,
вик. Л. Яцкова та Н. Миколаєва).
Буде за честь згадати Івана Миколайчука і усним
словом, і – письмовим. Надсилаю свій вірш:
МАРІЧКА ТА ІВАН…
– Що є
любов? Земля? Вогонь? Повітря? Океан? – Мабуть,
усе! – Сказать могли б Марічка та Іван. Мабуть, то цілий світ увесь В закоханих очах… То «Білий птах з ознакою» У «Золотих ключах» Купає душу стомлену І творить знов дива, Бо не лише Шевченків «Сон» І «Тіні…» ожива: У «Вавилоні…» Й ролях тих, Що Йван зіграв без слів Усю палітру почуттів Він передать зумів!.. Його кіно!.. Її пісні!.. Хоч як летять роки – Нестимуть в світ Кохання світло Миколайчуки!
З повагою – Яцкова Лідія Михайлівна, письменник,
композитор, член НСЖУ. Поділля
