Романтична опозиція

Пекло. Кадр з фільму «Пропала грамота». Режисер Борис Івченко. Кіностудія ім. О. Довженка, 1972.

20 червня 2006 в Будинку кіно відбувся круглий стіл «Іван Миколайчук як феномен української культури». Кіномитці та кінокритики, що зібралися у Синьому залі Будинку кіно, сперечалися, виступали, всерйоз аплодували один одному, але чи не кожні 5–10 хвилин перебивали самі себе жартами.

І так годин із чотири. Кіношники того покоління, яке причетне до поетичного кіно більш, ніж до сучасного телебачення, несуть у собі відлуння іншого настрою та іншої сміхової культури і вона більше нагадує специфічну «романтичну іронію» німців у їхніх казках або гіркий сміх польських драматургів-романтиків, ніж нездорово оптимістичні стилізації осіб, причетних до справжнього соцреалізму. Адже цей «реалізм», з його королями-нелюдовіками та сірими кардиналами-відвертими політруками, схожий на якесь збочення французького класицизму. Політруки цього соцкласицизму одразу побачили ворога у своєму таборі – Івана Миколайчука. 1970 року в «Искусстве кино» була опублікована стаття московського кінознавця, редактора Держкіно СРСР Михайла Блеймана «Архаїсти чи новатори?», де автор офіційно оголосив на увесь Союз, що «школа» поетичного кіно не відповідає вимогам методу соцреалізму і що притчевість українських поетоманів занадто архаїчна для сучасного мистецтва. (Чи він не чув ніколи, що пошуки нових форм у другій половині ХХ ст. і художник Пабло Пікассо, і режисери Єжи Гротовський, Тадеуш Кантор та багато інших всесвітньо відомих митців вели саме в архаїчних шарах культури, у релігійних та магічних практиках древніх етносів?).

1972-го було завершено роботу над «Пропалою грамотою» Бориса Івченка і фільм поклали на полицю. А 1973-го заарештували й ув’язнили на п’ять років Параджанова, заборонивши згадувати публічно його прізвище.

Як на мене, щодо романтичної традиції фільм «Пропала грамота» є досить знаковим. Саме тут згадана романтична іронія несподівано перетворюється на гостру сатиру. Режисер та його співавтор і виконавець головної ролі Миколайчук створили притчу про долю України, яка сомнамбулічно прислуговує Росії. Козаки везуть важливу грамоту цариці Катерині, легковажачи не тільки своїм життям, а й навіть душами, але в самому палаці вони раптом перероджуються. І новонароджений з їхньої національної свідомості козак Мамай заціджує Потьомкіну у фіналі так, що від того залишається тільки намальований портрет. У цій сцені фільму йде боротьба між двома візуальними міфологічними образами: воюють врівноважений лик Мамая та одноокий наймит «вражої баби».

У «Пропалій грамоті», як і в багатьох драмах романтиків, є сцени сну. Василь бігає поміж побратимів: «Хлопці, це вам сниться!».

Зазвичай у творах романтиків стрижнем подій є самотній герой-борець, який перекроює порядок соціуму, а ще там між митцем і персонажем майже відсутня дистанція. Найцікавіше в нашій ситуації те, що українські кіноромантики – вихідці з селянства. Навіть зорганізований Сталіним геноцид українського селянства не знищив у ньому потужної вітальної сили, що й прокинулась у 60–70-х роках, а центральною постаттю цих бурхливих сил став Іван Миколайчук. Ці романтики не стільки грали когось, скільки розкривали власну особистість, її зв'язок з глибинними, архаїчними джерелами етносу. Миколайчук завжди був собою, саме тому його герої такі повнокровні.

Валентина Грицук

Кіно-Театр, 2006, № 5