«Він був земною і водночас неземною людиною»

 

Іван Миколайчук і Лариса Кадочникова у фільмі "Тіні забутих предків"

 

 

Іван Ми­ко­лай­чук з особ­ли­вої по­ро­ди лю­дей - у ньо­му не бу­ло ні крап­ли­ни провінційності. Та­ке вра­жен­ня в ме­не скла­ло­ся з пер­шої хви­ли­ни, ко­ли я йо­го по­ба­чи­ла. На­сам­пе­ред він вра­зив зовнішністю, кра­сою не­зви­чай­ною. Май­те на увазі, в Мос­ковсь­ко­му «Со­вре­мен­ни­ке», де я то­ді пра­цю­ва­ла, у тій групі, яку зібрав Олег Євре­мов, бу­ли кращі си­ли, най­по­пу­лярніші, най­модніші ак­то­ри і ак­т­ри­си. І «Мосфільм» під бо­ком, де ми всі постійно кру­ти­лись, біга­ли на про­би, зніма­лись. А ще ж бу­ло ото­чен­ня по­етів, пись­мен­ників, ху­дож­ників. Та ко­ли, приїхав­ши до Києва, по­бу­ва­ла на про­бах Іва­на, я по­ба­чи­ла фан­та­с­тич­ної кра­си лю­ди­ну. По­ду­ма­ла: «Оце справжній ге­рой!». «Со­вре­мен­ник», між іншим, та­ко­го пла­ну ак­то­ра не мав. Іван ди­во­виж­ним чи­ном поєдну­вав у собі на­родність і ца­р­сь­ку кров, най­мудрішо­го філо­со­фа, зем­ну і вод­но­час не­зем­ну лю­ди­ну. От ство­рив Бог та­ко­го унікаль­но­го чо­ловіка. На про­бах я хви­лю­ва­лась більше за ньо­го. Тоді я ще не виріши­ла, чи зніма­ти­му­ся в «Тінях», ад­же з «Со­вре­мен­ни­ка» я ще не пішла. Та ме­не, по-пер­ше, вра­зив сам Па­ра­джа­нов своїми аб­со­лют­но фан­та­с­тич­ни­ми ви­хват­ка­ми і, зви­чай­но, Іван. У йо­го не­зви­чай­них яко­с­тях я ос­та­точ­но пе­ре­ко­на­лась, ко­ли ми з ним по­летіли в Ар­ген­ти­ну на Міжна­род­ний кіно­фе­с­ти­валь. Уд­вох, ад­же не пу­с­ти­ли ні Па­ра­джа­но­ва, ні Юру Іллєнка - поїха­ли з на­ми чу­до­ва лю­ди­на Свя­то­слав Пав­ло­вич Іва­нов (го­ло­ва Держ­кіно УРСР) і якийсь чи­нов­ник з Моск­ви. Після пе­ре­гля­ду «Тіней» я по­ба­чи­ла, якою ува­гою був ото­че­ний Іван. А бу­ли там ак­то­ри не ря­дові - Мак­симіліан Шелл, який вхо­див у де­сят­ку кра­щих ак­торів світу, зірки-жінки, кра­сиві чо­ловіки з німець­кої де­ле­гації, італійці. Іван - ні на ко­го не схо­жий, ось цієї кра­си гу­цульсь­кої. Я навіть не мо­жу по­яс­ни­ти, що та­ке бу­ло в ньо­му ... При­чо­му ши­кар­но­го вбран­ня не мав - два све­т­ри і чор­ний ко­с­тюм. Але ця йо­го по­стать, ріст, го­ло­ва, очі. Всі упа­да­ли за ним, бу­ли в ньо­го за­ко­хані, він опинився у центрі ува­ги. Зви­чай­но ж, за­вдя­ки кар­тині, яка спра­ви­ла над­зви­чай­не вра­жен­ня. Більше ніко­ли в житті я не пе­ре­жи­ва­ла та­ко­го по­трясіння - впро­довж тиж­ня ми з Іва­ном почувалися зірка­ми.

У фільмі в нас спільних сцен не так і ба­га­то, але во­ни виз­на­ча­ють суть кар­ти­ни, і во­ни клю­чові для долі ге­роя Іва­на Палійчу­ка. Сце­на в церкві й після цер­ков­ної служ­би, сце­на тан­цю біля церк­ви, про­щан­ня, ко­ли Іван іде на по­ло­ни­ну, і вже фіна­ль­на - «Срібний ліс». Ось на зйом­ку цьо­го «Срібно­го лісу» ми виїжджа­ли разів п'ят­де­сят. Це вза­галі бу­ло якесь бе­зум­ст­во: не так по­фар­бо­ва­но, не так ви­ру­ба­ли, не та по­го­да, не так по­кла­дені рей­ки - і це три­ва­ло безкінеч­но. А в ре­зуль­таті вий­ш­ло ди­во: ма­лень­кий фраґ­мент, а який ше­девр! Я сьо­годні чу­до­во ро­зумію, з ог­ля­ду на серіали, що та­ке справжнє кіно, а що - дур­ниці, які нині зніма­ють­ся. Сце­на, ко­ли Іван іде на по­ло­ни­ну, а Марічка про­щається з ним та­кож ви­я­ви­лась ви­про­бу­ван­ням. Чо­мусь во­на відкла­да­лась, в ре­зуль­таті зніма­ли тоді, ко­ли вже стало до­сить хо­лод­но. Знай­ш­ли ма­ло­до­с­туп­не місце - Юра завжди зна­хо­див такі місця, ку­ди підібра­тись бу­ло не­мож­ли­во. Хіба ван­таж­івка­ми. Вни­зу тек­ла ву­зень­ка річка, і з неї до­що­вою ус­та­нов­кою тре­ба бу­ло ка­ча­ти во­ду на­го­ру - для за­без­пе­чен­ня до­щу. Вгорі зро­би­ли май­дан­чик, на яко­му вста­но­ви­ли кіно­ка­ме­ру, а зни­зу ка­ча­ли во­ду, щоб ми опи­ни­ли­ся під до­щем. У річці кри­жа­на во­да, і це вже, як­що не по­ми­ля­юсь, бу­ло десь на по­чат­ку ли­с­то­па­да. Хо­ча на ек­рані вра­жен­ня, що теп­ло. Я тоді чу­до­во ро­зуміла, що од­ним дуб­лем не обійдеть­ся, що бу­де їх кілька. Ко­ли по­ча­лася зйом­ка і пу­с­ти­ли во­ду, я від хо­ло­ду вже не пам’ята­ла ні тек­с­ту, нічо­го. Іван зняв ка­пе­лю­ха і надів мені на го­ло­ву він ме­не вря­ту­вав. Я ро­зуміла, що все - за­хворію! І зйом­ки зу­пи­нять­ся. Але в кіно під час знімань ве­ли­ка кон­цен­т­рація сил, то­му все обійшло­ся. Нас пе­ре­одяг­ли - і зно­ву все спо­чат­ку. І так разів чо­ти­ри чи п'ять. Але сце­на вий­ш­ла якась жи­ва, зво­ру­ш­ли­ва. Кри­жа­на во­да вве­ла ме­не в стан пе­ред­чут­тя яко­гось не­ща­с­тя, що ми роз­лу­чаємо­ся на­завжди.

Вза­галі, зйом­ки були складні, важкі, та щось нам до­по­ма­га­ло. Ко­ли ми зніма­ли, об­ста­ви­ни бу­ли за те, щоб це вий­ш­ло. І зви­чай­но, як­би не бу­ло Іва­на, я не впев­не­на, чи бу­ла б кар­ти­на. Суттєвим бу­ло те, як він по­ба­чив, відчув. І те, що Па­ра­джа­нов з Юрою по­ба­чи­ли про­би з Іва­ном і зро­зуміли - ніко­го іншо­го не тре­ба. Іва­н не грав, він про­сто жив, йо­го Палійчук - це він сам. Я скільки разів див­лю­ся, не мо­жу відірва­ти очей від йо­го ди­во­виж­ної го­ло­ви, йо­го об­лич­чя, йо­го по­статі, від то­го, як він го­во­рить.

В ек­с­пе­диції всі ми бу­ли ра­зом. Ве­чо­ра­ми зби­ра­ли­ся в Сергія. Се­ля­ни при­но­си­ли їжу, го­ту­ва­ли стіл. Закін­чу­ва­лась зйом­ка - і во­на на­че про­дов­жу­ва­лась. Тоді ми всі бу­ли живі, єди­на ко­ман­да. Зви­чай­но, бу­ли мо­мен­ти, ко­ли ко­жен зай­мав­ся со­бою. У вільний час біга­ли в ліс по гри­би. Там бу­ла й Марічка, і ко­ли я бу­ла вільна від зйо­мок, ми з нею сиділи на бе­резі Че­ре­мо­ша, во­на щось ви­ши­ва­ла і все мені роз­повіда­ла про свою лю­бов, як во­ни по­знай­о­ми­лись з Іва­ном, як учи­ли­ся ра­зом, не­мов каз­ку роз­повіда­ла. І ми бу­ли з нею в ду­же гар­них сто­сун­ках. В Іва­на з Юрою ви­ник внутрішній зв'язок, во­ни знай­ш­ли той спільний стри­жень, що їх потім твор­чо єднав.

Іван якось роз­повів про свою сім'ю, про те, що він пе­ре­жив, і Юра за­горівся: це мо­же бу­ти фільм, кра­щий за «Тіні». Відтоді й по­чав­ся сце­нарій «Білий птах з чор­ною оз­на­кою». Те­ма, са­ма ідея, ос­но­ва ос­нов - це сім'я Ми­ко­лай­чу­ка. Ко­ли во­ни ра­зом пи­са­ли, пра­цю­ва­ли не­са­мо­ви­то, ціли­ми дня­ми. Ко­ли пра­цюєш так за­хоп­ле­но, то й бу­де ре­зуль­тат. Юру ду­же при­тя­гу­вав цей ма­теріал - після «Тіней» він йо­му був потрібен, а крім то­го, це Кар­па­ти.

Ду­маю, що у всіх пер­со­нажів цьо­го фільму бу­ли про­то­ти­пи. Ми­ко­лай­чук роз­повідав і про мою ге­роїню, але він був та­кий фан­та­зер, міг на­фан­та­зу­ва­ти що зав­год­но. Ніко­ли не зро­зумієш, чи бу­ло це на­справді, чи це тільки йо­го ви­гад­ка. Тут же хо­чу собі за­пе­ре­чи­ти і роз­повісти, як я пе­ре­ко­на­ла­ся в то­му, що він слів на вітер не ки­дає, го­во­рить прав­ду. Якось після «Тіней» ми з ним поїха­ли в Па­риж. По­се­ли­лись і вий­ш­ли прой­тись по місту, ку­пи­ти по­дарунки рідним, ад­же в нашій країні тоді нічо­го не бу­ло. По­чи­на­лись сутінки - це бу­ло, здається, в бе­резні. Рап­том че­рез п'ять хви­лин ста­ло тем­но. Я з­ля­ка­лась, що за­блу­каємо, ад­же мо­ви не знаємо, і як ми знай­де­мо свій го­тель? А він: «Не хви­люй­ся, го­тель знайдемо за п'ять хви­лин». І справді, так і було. Я та­кої орієнтації ні в кого не ба­чи­ла. Я зро­зуміла: він лю­ди­на гір, в Кар­па­тах звик засі­ка­ти місця, ми­мо яких про­хо­див. І так са­мо у ве­ли­ко­му місці - по зна­ках, які засікав, орієнту­вав­ся.

У «Біло­му пта­хові» три бра­ти й такі кра­сені, що не за­ко­ха­ти­ся в них не мож­на бу­ло, хо­ча Да­на і по­по­ва донь­ка. Їй сімнад­цять - і во­на за­ко­ха­на у всіх. Бу­ває? Бу­ває! І ви­бра­ти не­мож­ли­во. І всі троє в неї за­ко­хані. Врешті ви­би­рає зовсім іншо­го, а потім за­ли­шається із най­с­кладнішим - Оре­с­том, і до кінця во­на всіх їх лю­бить. Я пре­крас­но ро­зумію Да­ну, ко­ли з'яв­ля­ють­ся такі фан­та­с­тичні хлопці. Я ба­чи­ла на власні очі, що тво­ри­ло­ся з жінка­ми, які за­хоп­лю­ва­лись Іва­ном,- в ньо­му та­ка бу­ла на­род­на кра­са! Не ви­пад­ко­во в Мар-дель-Пла­та зірки-кра­суні схо­ди­ли з ро­зу­му, а він не знав, ку­ди йо­му за­хо­ва­ти­ся від тих дам...

А ще му­зи­ка. Іван від при­ро­ди над­зви­чай­но му­зи­каль­на лю­ди­на - на­родні пісні знав з ди­тин­ст­ва. Му­зи­кан­ти, що гра­ли у «Біло­му пта­ху», про­сто вра­жа­ючі! Ми­ко­лай­чук - лю­ди­на при­ро­ди, він звідти, в ньо­му бу­ла та­ка мо­гуть, та­кий за­ряд! Пра­цю­ва­ли над фільмом на­пру­же­но, ат­мо­сфе­ра ду­же твор­ча. Юра пра­цю­вав ду­же жор­ст­ко, від ме­не ви­ма­гав найбільше. Тут він до­ма­гав­ся, щоб Да­на не бу­ла схо­жа на Марічку.

Іван хотів гра­ти Оре­с­та, і я гадаю, що зіграв би чу­до­во. Ступ­ка зіграв геніаль­но, я вва­жаю, що це йо­го найкра­ща ро­бо­та. Але Іван зіграв би, ма­буть, інак­ше. Але йо­му не доз­во­ли­ли, че­рез те, що в Іва­на зовнішність по­зи­тив­но­го ге­роя, а Орест на той час був по­стать не­га­тив­на. Іван чу­до­во зіграв ко­муніста Пе­т­ра - він не мо­же по­га­но гра­ти, та все-та­ки, в кадрі відчу­вається, наскільки йо­му склад­но, що ті фра­зи де­що фор­мальні. Та йо­го мо­но­лог, ко­ли він гу­кає до Оре­с­та взим­ку в лісі, зроб­ле­но бли­с­ку­че! Від йо­го об­лич­чя іде якесь ви­проміню­ван­ня. В якій би він ролі не знімав­ся, це бу­ла пе­ре­мо­га.

Мені не­дав­но за­те­ле­фо­ну­вав не­знай­о­мець з Моск­ви - бізне­с­мен. Не так дав­но по те­ле­ба­чен­ню по­ка­зу­ва­ли «Біло­го пта­ха». Він знай­шов ме­не, щоб по­дя­ку­ва­ти за цю кар­ти­ну. Го­во­рив, що вра­же­ний до гли­би­ни душі - у «Біло­му пта­хові» є те, що дав­но вже пішло з кіно: ро­ман­тизм, повітря, на­пов­не­не кра­сою кар­патсь­кої при­ро­ди, кра­са ко­с­тюмів. Мені бу­ло ду­же приємно. Ко­ли ми­ну­ло­го літа в Москві в пам'ять Юрія Іллєнка прой­ш­ла ре­т­ро­спек­ти­ва йо­го фільмів - її відвіда­ли ро­дичі дру­жи­ни мо­го бра­та і бу­ли вра­жені. Те, що ви зро­би­ли, ка­за­ли, це навіки. Я зга­дую той давній тріумф у Москві, ко­ли фільм пе­реміг на фе­с­ти­валі. Ми всі тоді там бу­ли: Юрій Іллєнко, Вілен Ка­лю­та. Гордість Ук­раїни. Підко­рю­вачі Моск­ви.

Хо­чу ще зга­да­ти про сце­нарій «На по­кло­ни!», який Юрій Іллєнко пи­сав та­кож ра­зом з Іва­ном. Ідея скоріше за все ви­ник­ла в Юри. Мож­на ска­за­ти, що я бу­ла про­об­ра­зом ге­роїні. В центрі - до­ля ак­т­ри­си, яку не­сподіва­но за­кли­нює, ко­ли рап­том во­на опи­няється в безвиході. Ба­га­то фільмів во­ни пе­ре­гля­ну­ли про ак­торсь­ку до­лю, чи­та­ли кни­ги. І от од­но­го ра­зу Юра ска­зав мені: «Ла­ри­со, сьо­годні ми бу­де­мо чи­та­ти сце­нарій». До нас прий­ш­ли Іван з Марічкою. Хто чи­тав, я точ­но не пам'ятаю, по-моєму Іван. Ми з Марічкою бу­ли вра­жені - це був геніаль­ний сце­нарій. Йо­го тре­ба бу­ло ви­да­ти, ма­буть, не тре­ба бу­ло зніма­ти. Ми пе­ре­жи­ли відчут­тя ди­ва. Марічка ме­не віта­ла з рол­лю. А далі пішло по інстанціях. По­ча­ли чіпля­тись до сце­нарію: і це не го­дить­ся, і те. Юра й Іван зби­ра­ють­ся - пе­ре­роб­ля­ють. Потім зно­ву за­ува­жен­ня - пе­ре­роб­ля­ють. І від цих пе­ре­ро­бок сце­нарій по­чав роз­си­па­ти­ся, тоб­то якась без­глуз­да історія, нічо­го не зро­зумієш. Але Юра вирішив іти до кінця - він ду­же хотів зро­би­ти для ме­не кар­ти­ну. Яка в них бу­ла роз­мо­ва, не знаю, але ду­маю, що Іван йо­му ра­див при­пи­ни­ти, бо та­кий ви­хо­ло­ще­ний сце­нарій уже ста­ви­ти не мож­на. Юра не по­го­див­ся, тоді Іван відмо­вив­ся зніма­тись.

На початку своєї кар'єри Іван бли­с­ку­че зіграв мо­ло­до­го Та­ра­са Шев­чен­ка у фільмі «Сон». У Шев­чен­ка під та­кою на­звою є три тво­ри. В од­но­му з них по­ет вис­ло­вив свою мрію про вільних лю­дей в Ук­раїні:

І снить­ся їй той син Іван

І урод­ли­вий , і ба­га­тий,

Не оди­но­кий, а жо­на­тий

На вольній, ба­чить­ся, бо й сам

Уже не пансь­кий, а на волі...

Чи був вільним Іван Ми­ко­лай­чук? Внутрішньо - так. Але ос­танні 15 років жит­тя йо­му не да­ва­ли се­бе твор­чо ре­алізу­ва­ти. Це бу­ло кріпацтво новітнє, тоді хотіли за­гна­ти митців у тісні іде­о­логічні схе­ми. Й че­рез ці постійні за­бо­ро­ни, цьку­ван­ня він так ра­но і пішов від нас.

Лариса Кадочникова

Кіно-Театр. – 2011, № 3