Іван Миколайчук і Лариса Кадочникова у фільмі "Тіні забутих предків" |
Іван Миколайчук з особливої породи людей - у ньому не було ні краплини провінційності. Таке враження в мене склалося з першої хвилини, коли я його побачила. Насамперед він вразив зовнішністю, красою незвичайною. Майте на увазі, в Московському «Современнике», де я тоді працювала, у тій групі, яку зібрав Олег Євремов, були кращі сили, найпопулярніші, наймодніші актори і актриси. І «Мосфільм» під боком, де ми всі постійно крутились, бігали на проби, знімались. А ще ж було оточення поетів, письменників, художників. Та коли, приїхавши до Києва, побувала на пробах Івана, я побачила фантастичної краси людину. Подумала: «Оце справжній герой!». «Современник», між іншим, такого плану актора не мав. Іван дивовижним чином поєднував у собі народність і царську кров, наймудрішого філософа, земну і водночас неземну людину. От створив Бог такого унікального чоловіка. На пробах я хвилювалась більше за нього. Тоді я ще не вирішила, чи зніматимуся в «Тінях», адже з «Современника» я ще не пішла. Та мене, по-перше, вразив сам Параджанов своїми абсолютно фантастичними вихватками і, звичайно, Іван. У його незвичайних якостях я остаточно переконалась, коли ми з ним полетіли в Аргентину на Міжнародний кінофестиваль. Удвох, адже не пустили ні Параджанова, ні Юру Іллєнка - поїхали з нами чудова людина Святослав Павлович Іванов (голова Держкіно УРСР) і якийсь чиновник з Москви. Після перегляду «Тіней» я побачила, якою увагою був оточений Іван. А були там актори не рядові - Максиміліан Шелл, який входив у десятку кращих акторів світу, зірки-жінки, красиві чоловіки з німецької делегації, італійці. Іван - ні на кого не схожий, ось цієї краси гуцульської. Я навіть не можу пояснити, що таке було в ньому ... Причому шикарного вбрання не мав - два светри і чорний костюм. Але ця його постать, ріст, голова, очі. Всі упадали за ним, були в нього закохані, він опинився у центрі уваги. Звичайно ж, завдяки картині, яка справила надзвичайне враження. Більше ніколи в житті я не переживала такого потрясіння - впродовж тижня ми з Іваном почувалися зірками.
У фільмі в нас спільних сцен не так і багато, але вони визначають суть картини, і вони ключові для долі героя Івана Палійчука. Сцена в церкві й після церковної служби, сцена танцю біля церкви, прощання, коли Іван іде на полонину, і вже фінальна - «Срібний ліс». Ось на зйомку цього «Срібного лісу» ми виїжджали разів п'ятдесят. Це взагалі було якесь безумство: не так пофарбовано, не так вирубали, не та погода, не так покладені рейки - і це тривало безкінечно. А в результаті вийшло диво: маленький фраґмент, а який шедевр! Я сьогодні чудово розумію, з огляду на серіали, що таке справжнє кіно, а що - дурниці, які нині знімаються. Сцена, коли Іван іде на полонину, а Марічка прощається з ним також виявилась випробуванням. Чомусь вона відкладалась, в результаті знімали тоді, коли вже стало досить холодно. Знайшли малодоступне місце - Юра завжди знаходив такі місця, куди підібратись було неможливо. Хіба вантажівками. Внизу текла вузенька річка, і з неї дощовою установкою треба було качати воду нагору - для забезпечення дощу. Вгорі зробили майданчик, на якому встановили кінокамеру, а знизу качали воду, щоб ми опинилися під дощем. У річці крижана вода, і це вже, якщо не помиляюсь, було десь на початку листопада. Хоча на екрані враження, що тепло. Я тоді чудово розуміла, що одним дублем не обійдеться, що буде їх кілька. Коли почалася зйомка і пустили воду, я від холоду вже не пам’ятала ні тексту, нічого. Іван зняв капелюха і надів мені на голову він мене врятував. Я розуміла, що все - захворію! І зйомки зупиняться. Але в кіно під час знімань велика концентрація сил, тому все обійшлося. Нас переодягли - і знову все спочатку. І так разів чотири чи п'ять. Але сцена вийшла якась жива, зворушлива. Крижана вода ввела мене в стан передчуття якогось нещастя, що ми розлучаємося назавжди.
Взагалі, зйомки були складні, важкі, та щось нам допомагало. Коли ми знімали, обставини були за те, щоб це вийшло. І звичайно, якби не було Івана, я не впевнена, чи була б картина. Суттєвим було те, як він побачив, відчув. І те, що Параджанов з Юрою побачили проби з Іваном і зрозуміли - нікого іншого не треба. Іван не грав, він просто жив, його Палійчук - це він сам. Я скільки разів дивлюся, не можу відірвати очей від його дивовижної голови, його обличчя, його постаті, від того, як він говорить.
В експедиції всі ми були разом. Вечорами збиралися в Сергія. Селяни приносили їжу, готували стіл. Закінчувалась зйомка - і вона наче продовжувалась. Тоді ми всі були живі, єдина команда. Звичайно, були моменти, коли кожен займався собою. У вільний час бігали в ліс по гриби. Там була й Марічка, і коли я була вільна від зйомок, ми з нею сиділи на березі Черемоша, вона щось вишивала і все мені розповідала про свою любов, як вони познайомились з Іваном, як училися разом, немов казку розповідала. І ми були з нею в дуже гарних стосунках. В Івана з Юрою виник внутрішній зв'язок, вони знайшли той спільний стрижень, що їх потім творчо єднав.
Іван якось розповів про свою сім'ю, про те, що він пережив, і Юра загорівся: це може бути фільм, кращий за «Тіні». Відтоді й почався сценарій «Білий птах з чорною ознакою». Тема, сама ідея, основа основ - це сім'я Миколайчука. Коли вони разом писали, працювали несамовито, цілими днями. Коли працюєш так захоплено, то й буде результат. Юру дуже притягував цей матеріал - після «Тіней» він йому був потрібен, а крім того, це Карпати.
Думаю, що у всіх персонажів цього фільму були прототипи. Миколайчук розповідав і про мою героїню, але він був такий фантазер, міг нафантазувати що завгодно. Ніколи не зрозумієш, чи було це насправді, чи це тільки його вигадка. Тут же хочу собі заперечити і розповісти, як я переконалася в тому, що він слів на вітер не кидає, говорить правду. Якось після «Тіней» ми з ним поїхали в Париж. Поселились і вийшли пройтись по місту, купити подарунки рідним, адже в нашій країні тоді нічого не було. Починались сутінки - це було, здається, в березні. Раптом через п'ять хвилин стало темно. Я злякалась, що заблукаємо, адже мови не знаємо, і як ми знайдемо свій готель? А він: «Не хвилюйся, готель знайдемо за п'ять хвилин». І справді, так і було. Я такої орієнтації ні в кого не бачила. Я зрозуміла: він людина гір, в Карпатах звик засікати місця, мимо яких проходив. І так само у великому місці - по знаках, які засікав, орієнтувався.
У «Білому птахові» три брати й такі красені, що не закохатися в них не можна було, хоча Дана і попова донька. Їй сімнадцять - і вона закохана у всіх. Буває? Буває! І вибрати неможливо. І всі троє в неї закохані. Врешті вибирає зовсім іншого, а потім залишається із найскладнішим - Орестом, і до кінця вона всіх їх любить. Я прекрасно розумію Дану, коли з'являються такі фантастичні хлопці. Я бачила на власні очі, що творилося з жінками, які захоплювались Іваном,- в ньому така була народна краса! Не випадково в Мар-дель-Плата зірки-красуні сходили з розуму, а він не знав, куди йому заховатися від тих дам...
А ще музика. Іван від природи надзвичайно музикальна людина - народні пісні знав з дитинства. Музиканти, що грали у «Білому птаху», просто вражаючі! Миколайчук - людина природи, він звідти, в ньому була така могуть, такий заряд! Працювали над фільмом напружено, атмосфера дуже творча. Юра працював дуже жорстко, від мене вимагав найбільше. Тут він домагався, щоб Дана не була схожа на Марічку.
Іван хотів грати Ореста, і я гадаю, що зіграв би чудово. Ступка зіграв геніально, я вважаю, що це його найкраща робота. Але Іван зіграв би, мабуть, інакше. Але йому не дозволили, через те, що в Івана зовнішність позитивного героя, а Орест на той час був постать негативна. Іван чудово зіграв комуніста Петра - він не може погано грати, та все-таки, в кадрі відчувається, наскільки йому складно, що ті фрази дещо формальні. Та його монолог, коли він гукає до Ореста взимку в лісі, зроблено блискуче! Від його обличчя іде якесь випромінювання. В якій би він ролі не знімався, це була перемога.
Мені недавно зателефонував незнайомець з Москви - бізнесмен. Не так давно по телебаченню показували «Білого птаха». Він знайшов мене, щоб подякувати за цю картину. Говорив, що вражений до глибини душі - у «Білому птахові» є те, що давно вже пішло з кіно: романтизм, повітря, наповнене красою карпатської природи, краса костюмів. Мені було дуже приємно. Коли минулого літа в Москві в пам'ять Юрія Іллєнка пройшла ретроспектива його фільмів - її відвідали родичі дружини мого брата і були вражені. Те, що ви зробили, казали, це навіки. Я згадую той давній тріумф у Москві, коли фільм переміг на фестивалі. Ми всі тоді там були: Юрій Іллєнко, Вілен Калюта. Гордість України. Підкорювачі Москви.
Хочу ще згадати про сценарій «На поклони!», який Юрій Іллєнко писав також разом з Іваном. Ідея скоріше за все виникла в Юри. Можна сказати, що я була прообразом героїні. В центрі - доля актриси, яку несподівано заклинює, коли раптом вона опиняється в безвиході. Багато фільмів вони переглянули про акторську долю, читали книги. І от одного разу Юра сказав мені: «Ларисо, сьогодні ми будемо читати сценарій». До нас прийшли Іван з Марічкою. Хто читав, я точно не пам'ятаю, по-моєму Іван. Ми з Марічкою були вражені - це був геніальний сценарій. Його треба було видати, мабуть, не треба було знімати. Ми пережили відчуття дива. Марічка мене вітала з роллю. А далі пішло по інстанціях. Почали чіплятись до сценарію: і це не годиться, і те. Юра й Іван збираються - переробляють. Потім знову зауваження - переробляють. І від цих переробок сценарій почав розсипатися, тобто якась безглузда історія, нічого не зрозумієш. Але Юра вирішив іти до кінця - він дуже хотів зробити для мене картину. Яка в них була розмова, не знаю, але думаю, що Іван йому радив припинити, бо такий вихолощений сценарій уже ставити не можна. Юра не погодився, тоді Іван відмовився зніматись.
На початку своєї кар'єри Іван блискуче зіграв молодого Тараса Шевченка у фільмі «Сон». У Шевченка під такою назвою є три твори. В одному з них поет висловив свою мрію про вільних людей в Україні:
І сниться їй той син Іван
І уродливий , і багатий,
Не одинокий, а жонатий
На вольній, бачиться, бо й сам
Уже не панський, а на волі...
Чи був вільним Іван Миколайчук? Внутрішньо - так. Але останні 15 років життя йому не давали себе творчо реалізувати. Це було кріпацтво новітнє, тоді хотіли загнати митців у тісні ідеологічні схеми. Й через ці постійні заборони, цькування він так рано і пішов від нас.
Лариса Кадочникова
Кіно-Театр. – 2011, № 3
Немає коментарів:
Дописати коментар