четвер, 29 квітня 2021 р.

Відгук на сценарій «Острів сліз»

 

Еліан Сабате, Іван Миколайчук. Острів сліз. Сценарій. К.: Редакція журналу «Кіно-Театр», «Арт Книга», 2017. Обкладинка книжки.

Сценарій «Острова сліз» був створений у співпраці Івана Миколайчука та Еліан Сабате, проте автори так і не реалізували його кінематографічно, не втілили у життя. 

 

В основі сюжету – реальна історія емігрантки із Волині Катерини Ясинчук, що, по приїзді до Америки, втратила сина та залишилася зовсім однією у скрутному становищі. Молода жінка намагалася розшукати дитину, проте їй не вдавалося, що калічило героїню морально, психічно. Через незнання англійської, жінку прийняли за божевільну та помістили до психіатричної лікарні, де вона провела 55 років, для чого насправді не було жодних підстав: адже сильна печаль Катерини – закономірний стан, а не розлад. Лише у 1960-х медики знову повернулися до цього випадку, переглянули поставлений діагноз та відпустили жінку. Після цього Катерину відправили до будинку літніх людей, де вона перебувала в оточенні спільноти вихідців з України до кінця життя – 86 років.

Єлизавета Попова. Ілюстрація до сценарію «Острів сліз». 2016.


Основна сюжетна лінія сценарію – події, що відбувалися з Катериною в Америці, – рясно пронизана спогадами про її українське минуле (зворотними кадрами). По-перше, завдяки цьому ми можемо розглянути історію жінки у всій її багатогранності, побачити не лише її «сьогодні», а й «учора», порівняти їх, вибудувати причинно-наслідкові зв’язки. Це дає можливість скласти більш повне уявлення і про саму героїню, і про епоху, в яку вона жила, і про специфіку тієї доби у різних країнах. По-друге, такий прийом запускає так звану гру контрастів: ми бачимо, наскільки відрізняється Україна від Америки у багатьох аспектах, як сильно змінилося життя Катерини після приїзду до США, як розбилися світлі мрії та сподівання щодо кращого життя за океаном. Врешті, ми бачимо немовби двох різних Катерин: до та після прибуття до «Острова сліз», як героїня називала незвіданий їй, далекий континент. «Українська» Катерина – повна сил та енергії юна дівчина, щаслива у стосунках із палко коханим Ярославом, що згодом загинув на війні. Катерина «американська» – розгублена, інкапсульована у власному горі, нереалізована, відірвана від рідного простору та звичного стану речей; можна сказати, вона майже схопила синього птаха щастя за хвіст, проте в останній момент той зрадницьки вислизнув із її рук. Завдяки зворотнім кадрам, які демонструють нам «українську» Катерину, регулярно чергуючись із центральною історією, образ головної героїні розкривається двоїсто та підкреслено драматично, що постає вдалим сюжетним вирішенням  у цьому випадку.
Єлизавета Попова. Ілюстрація до сценарію «Острів сліз». 2016.


Викорисання контрастів стосується не лише образу Катерини, а й того, як зображуються два різні суспільства: американське та українське (останнє втілене, уособлене переважно в персоналії головної героїні, а не показане повно та буквально). Перше з них – прогресивне, на шляху активного розвитку та інноваційних тенденцій, воно зображується втіленням спокою та благополуччя, своєрідним прихистком для усіх бідних та знедолених (на прикладі сцени із зображенням статуї Свободи та символічних поетичних рядків на ній, яка точно не є беззмістовною або випадковою). Українське суспільство не стільки напряму категорично протиставляється американському, скільки показано спільнотою спраглих до волі, працьовитих, талановитих людей, які не мають можливості сповна реалізувати свій потенціал на батьківщині, з якою водночас мають дуже потужний зв’язок, а тому мусять шукати кращого життя закордоном. Вдавалося це, на жаль, далеко не усім. Якщо дивитися на реальність з боку Катерини, дуже важливим є відмінності не лише між Україною та Америкою, а й між, якщо так можна сказати, двома різними Українами: тією, яку пам’ятала жінка із юності, та тією, яку їй показали в аматорському кіно співвітчизники. Очевидно, це стало для неї сильним потрясінням: той маленький ностальгічний рай, який героїня так довго плекала у своїй свідомості, докорінно змінився.
Єлизавета Попова. Ілюстрація до сценарію «Острів сліз». 2016.


Історія Катерини – це не лише про долю однієї конкретної української жінки, і навіть не тільки про увесь український народ. Вона – про усіх тих людей, що, піддавшись мріям та прагненням свободи і самореалізації, мали відвагу ризикнути та ступити на шлях емігрантства. Залишити рідний дім, родини, звичний для себе побут, традиції, умови та поглянути в очі чомусь абсолютно невідомому. Зробити це, ясно усвідомлюючи потенційні труднощі, можна сказати, – свого роду  героїзм. Доказом тому є сцени на кораблі Гамбург – Нью-Йорк (яким переправлялася у тому числі й Катерина), дуже промовисті на мою думку. Нам показують різноманіття обличь, типажів, і, що важливо, національностей: серед пасажирів-мігрантів були не тільки українці, а і росіяни, євреї, вірмени, поляки, німці, італійці. Корабель постає свого роду осередком абсолютного братерства, взаємної підтримки. На ньому всі рівні, і Америка однаково вабить усіх, лише не кожному вона врешті відкривається з омріяної сторони. У сценарії дуже якісно, детально прописані особливості більшості національних спільнот, представники яких перебували на кораблі. Таким чином, ця історія – дійсно не лише про Катерину чи про конкретний народ, а про людей загалом. Людей та їхні непрості життєві історії вдалині від дому.

Сюжет «Острова сліз» – історія драматична у своїй реалістичності, та водночас – оптимістична, адже показує: завжди поруч є люди, що готові допомогти, а доля часто буває непередбачуваною не лише в негативному значенні цього слова. Я впевнена, що якби сценарій було реалізовано, кінокартина вийшла би надзвичайно правдивою та сентиментальною, зокрема через безліч зворотних кадрів, які розповідають про минуле Катерини, зображуючи автентику, багатий колорит, традиції, романтику цього регіону. Дуже часто говорять про страждання українців за часів імперської влади, у ході воєн та під совєтами (і це все правильно), втім, чомусь забувають про міграцію початку ХХ століття, що, на мою думку, є питанням дуже проблемним та досі актуальним, адже, попри суттєві закономірні метаморфози, це явище на даний момент нікуди не зникло. Безумовно, сучасні емігрантські історії великою мірою відрізняються від тодішніх, проте що тепер, що сто років тому, людям болять однакові речі – і тому про це варто говорити.

Марія Васильєва

            Друкується вперше




Немає коментарів:

Дописати коментар

Така невгасима любов…

  Мені здається, що Марічку Миколайчук я знала завжди. Тріо «Золоті ключі» зазвучало й відразу стало дуже популярним тоді, коли я ще була ...