вівторок, 8 червня 2021 р.

Згадаймо. Юрій Гармаш. Тисяча снопів вітру.

Фото надане Національною кіностудією ім. О. Довженка.

Фрагменти-уламки. До 75-річчя Івана Миколайчука

Чортория розпласталася внизу, під горою, а зверху шурхотить-дзебенить дорога на Вашківці чи на Чернівці, в який бік зважишся...

 Автобусна зупинка, де одного туманного ранку було знайдено новонароджену дитину...

Дорога підштовхує вниз, до Чорториї, де внизу стоїть камінний хрест, про який я ще  згадаю. А зараз про дорогу, що сплющена двома рядами старезних лип. Вона веде до колишнього панського маєтку, в якому вже більше століття – божевільня...

 

Біжить тією дорогою малий Іван, біжить в чому мама народила...

То початок задуманого Іваном, не знятого моєю кінокамерою... Об’єктивом в шістсот міліметрів, а може й тисячу… Та ще й 96 кадрів за секунду!

Довго-довго бігтиме малий Іван до того життя, що пронесеться потім в болісних муках безсонними ночами та чорними днями, але красиво і неспинно, як біг скакуна-ахалтекинця.

 

Фрагмент-уламок перший: «Боже, я вільний!»

 

Молоді піротехніки, сподіваюсь, згадавши легендарного студійця, ветерана війни Афоню, вірніше Афанасія Семеновича Журавльова, що «димів» ще Іванові на «Тінях забутих предків», а потім і на перших моїх картинах, заволокли-затягнули б димом з піротехнічних шашок, немов сивим вранішнім вогким туманом, ту садибу, що колись, в роки війни, за Іванового дитинства, була обнесена колючим дротом.

Та не зміг я поставити свого «Арріфлекса», та хай навіть трудягу рідного «Конваса-автомата», націленого на ту божевільню. Тільки в уяві.

…У ранковому тумані вийдуть до дроту двоє. Нагі. Як Адам і Єва, тільки не з Божого саду, а з божевільні. І буде в кадрі різати той дріт плоть, живе тіло тих зірок віденської опери, що їх якимось вітром та війною занесло в Чорторию. Розірве на шматки тишу голос, оперна партія, і, як зазвичай в кіно, вранішнє тепле сонце проб’є тунелі в тумані і заграє на їхніх тілах. Всю Чорторию накриє опера, аж до Черемошу і далі на хвилях розгойдуватимуться Пуччіні і Доніцетті, Верді і Вагнер… З феллінівською репетицією оркестру. Сонце, заряджене музикою, розтопить туман, що діамантовими краплями буде скочуватись з колючого дротяного нотного стану все нижче і нижче, на зелену росяну  траву, по якій пройдуть дитячі ноги Івана… В такт музиці сонця відкриються вікна божевільні.

Любив Іван повторювати: «Ну от що в російській мові – «с-ума-сшєдшій»? А у нас от – «божевільний», тобто: «Боже! Я вільний!!!»...

 

 Фрагмент-уламок другий: «Божевільня»

 

Про той панський маєток на пагорбі. Схожий він на маленький середньовічний замок. Гарна архітектурна споруда початку ХІХ століття. Архітектурний стиль – не розібратися. Та не про те річ. Оточена сучасно-совєцькими будіввлями, періоду «развітого соціалізму». З головним лікарем, медперсоналом, включаючи здорових і не сильно-здорових, але моцних в руках чорторийських буковинців-санітарів. А моцні руки – то обов’язково. Одну сцену з фільму «Така тепла, така пізня осінь» знімали ми з Іваном в одній з палат. «Вільні» люди в сцені нам не були потрібні, знімалися два актори. Зірка Чернівецького театру  Петро Міхневич та Лесь Сердюк. Сонячний, теплий, осінній день теплої довгої осені. Аж раптом страшенний ґвалт. Один з пацієнтів, скориставшись тим, що ворота до закладу розчинилися, щоб заїхала наша кіношна електростанція під німецьким псевдо «ліхтваген», намагався втекти. Сили він був дванадцятижильної, нелюдської, а таїна в тому, що в свої далеко за сорок, він був незайманий, невитрачені на жінок сили досягли диявольської концентрації та вулканічної непередбаченості. Чоловіча сила скорше дратувала його, аніж радувала. От і боролися в ньому два бажання. Перше – втекти. Друге – відрізати собі причинне місце, за неможливістю вжитку за призначенням. Тож і мова про моцні руки санітарів...

Та повернуся до маєтку. Його власником був заможний пан, що побудував його ще за  імператора Франца Йосипа I часів Австро-Угорської імперії. Мав єдину доньку і до безтями її любив. Коли померла дружина, його життя взагалі вийшло на орбіту навколо неї. Одного разу коні, якими так захоплювалася молода красуня, понесли, як кажуть в народі. Дівчина залишилась жива, але збожеволіла. Возив її пан по всій Європі, та кращі лікарі були безсилі. Вбитий горем батько не зміг жити там, де все нагадувало йому щасливі роки, віддав будинок під лікарню для таких, як його донька. Це дало роботу багатьом чорторийцям, серед яких були і брати та сестри Івана. А Іванові спостереження за «вільними» людьми багато дало як майбутньому актору і режисеру. Мабуть, тому від Івана я часто чув: «Боже, я вільний»!

 

Уламок-фрагмент третій. «Великдень»

 

Біля божевільні, за парканом, зачаїлася невелика приземкувата церковка, у якої, як і в багатьох буковинських будівлях, дах вдвічі більший за саме тіло церкви. Чи не закону третин дотрималися давні буковинські вуйки-майстри? Може, від них і золотий перетин пішов? А чому б і ні? Не знаю. Казав Іван, що ще його батько молодим разом з друзями сплавили її десь з далеких карпатських гір, з полишеного людьми села. Врятували від часу та самотності. Та скільки бував я в Чорториї, жодного разу не бачив її відкритою. Як закрили її колись комуністи, так і стоїть сиротою. Правда, минулого року її стіни стали жовто-блакитними. Можливо, вона належить до Київського патріархату? Бо новозбудована церква в центрі села, де починається вулиця Івана Миколайчука, – під владою кадебіста Кирила. Смутить це мене і мутить від цього. Не заходив, і не зайду в неї, доки не стане вона нашою, українською.

Та повернемося в шістдесяті. Церква закрита, пахучу воскову бджоляну свічку тільки вдома перед образами можна поставити. А служби в церкві немає, бо заґратована  атеїстичною владою. Молебну чи Літургію зась. А служба Божа на Великдень? Для християнина – то надзвичайний Празник!

Зате в село провели електрику, в кожну хату. А в Вашківцях або в Чернівцях можна купити радіолу «Рігонду» чи «Естонію». Прибалти завжди були попереду.

Так от. Знайшовся вуйко і на горб, що над селом, витягнув та поставив смерекового стовпа, на верх протягнув дроти, приладнав потужний динамік-репродуктор, спіймав службу з Ватикану та й пустив на максимум децибел, на все село, на всі луки, та аж за Черемош....

Бачився той кадр із фільму знятим з гелікоптера, що пливе, як в рапіді, над хатами і дворами, де всі сімейно, від старого безпомічного до ще ненародженого, що в утробі матері, стоять на колінах у дворах своїх, моляться, слухають Службу Божу, яка  лине до них з Небес...

Довга панорама, на гарну американську плівку «Кодак»... На кожен Великдень, кожного року, скільки житиму, знімав, знімаю і зніматиму, хоча вже без плівки. Будьте ви прокляті за те, комуняки, скільки не зняв Іван, скільки кілометрів рідної мізерночутливої шосткінської і якісно-бажаної заграничної, американської чи японської плівки не вдалося мені протягнути грейферними механізмами «конвасів», «родін», «дружб», «КСКів».

Скільки справжнього, істинно українського кіно не побачили українці!..

 

Уламок-фрагмент четвертий. «Дерев’яний живий хрест»

 

Так уже налаштований буковинець: якщо робити, то на віки. Так і з надмогильними  хрестами. Кам’яні. І заслуговують вони нашої уваги більше, ніж єгипетські піраміди. Тим більш придорожні. Хоча чого-чого, а дерева на Буковині доста. Та я про інший хрест, можна сказати, з живого дерева. Не бачив я його, не буду брехати. Та чув про нього від Івана. Й у фільмі цей епізод обов’язково був би. Знімалося б – побачилося б.

Та і як Іванові було не вірити?  Вмів він це робити дуже добре. На чистому оці. Не моргаючи.  Достеменно і переконливо. Красиво й делікатно. Талант мав писати. Як про білого птаха з чорною ознакою написав. Не про чорногуза, не про лелеку, не про бусола, а про білого птаха.

Повернемося ж знову в давні часи. Гарна була Марічка. Найгарніша і найпривабливіша молода наречена на всю Кіцманщину. І Василь з Чорториї був не останнім парубком. Все, як у романах, чи народних переказах, чи в казках. Високий, ставний, широкоплечий, однією усмішкою подвоював пульс у дівчат. А як заспіває, у дівчат піднімалася температура. Покохалися Марічка і Василь, про весілля вже говорили. Та не так сталося, як гадалося. Знов, як в романах. У пана був син і, як водиться, – недолугий. Панянки його цуралися. Історія зрозуміла – пан Василя в рекрути вирішив спровадити, майже навічно. В день весілля Василь тікає з війська, викрадає Марічку, разом біжать в ліс, в гори. Кохаються. Розуміють, що виходу і майбутнього в них немає. Василь стріляє  Марічку, потім позбавляє життя і себе.

Сюжет – штамп. Та не для Івана. Для нього сенс і зміст навіть не в фіналі історії, а в тому, що ми побачимо за багато років по трагедії.

Знайшли Марічку і Василя наступного дня. Василь обіймав Марічку. Так і поховали під  деревом, де їх знайшли біля гірського потічка. Хреста не ставили, священика не було, бо самовбивці. Товариш Василя зробив на дереві глибоку зарубку, зрубав поряд молоде дерево і таким чином зробив хреста. Через кілька років вівчар шукав овечку, що відбилася від отари, натрапив на це місце. Два дерева з’єдналися, вжилися-прижилися одне в одного, як поховані закохані. Живий хрест. Без історії Василя і Марічки це було б неможливо. Так сказав не Заратустра. Так сказав Іван. І я повірив Івану. Не бачив того дерева, але кожного року я знімаю той кадр. І вірю що він є. І вірю в таке кохання.

 

Уламок-фрагмент п’ятий. «Камінний хрест»

 

Не про Стефаника і не про фільм Леоніда Осики, який геніально зняв оператор Валерій Квас. А спочатку про те, що в 1970 році, після третього курсу ВДІКу, не вдалося потрапити мені на практику на Одеську кіностудію, до моря, якого ще не бачив, про яке марив, і якого не бачив ще шість років, бо в Одесі звідкись з’явилась холера, місто поставили на карантин, а авіарейс Полтава – Одеса скасували. Так замість справжнього моря, потрапив я до київського водосховища, сурогату моря. Знімався в цей час «Білий птах». Та мене туди начальник виробництва не пустив, лякаючи режисером-нелюдом, тобто Юрієм Іллєнком. Залякав так, що, коли через роки Юрій Герасимович запропонував мені бути оператором «Княгині Ольги», страх ще не вивітрився, про що я шкодую вже не один рік. А особливо, коли прочитав його «Доповідну Апостолові Петру». Нічого потужнішого в сучасній українській літературі я не знав і не знаю.

 

Зате судилося познайомитися з Іваном того року. Іван Франко. «Захар Беркут». Режисер Леонід Осика. І оператор Валерій Квас. Перевал Бескид на Львівщині. З акторами, серед яких був Іван, я зблизився вже в Киргизії, куди ми перелетіли після карпатського перевалу. Пройшли карантин в Ошській обласній санепідеміологічній лікарні, об’їли ненаситно майже весь виноград і персики, та були «викинуті» на зйомки в ущелину біля кишлака Янги-наукат, бо в іншому випадку холеру навряд чи в нас знайшли б, а от пандемію дизентерії братнім киргизам ми подарували б. Та то вже інші історії.

А пишу я про свою долю, що познайомила мене з Іваном всупереч усяким холерам, і що Іван розповів мені фантастичну історію, яка теж повинна була бути в Івановім «амаркорді», і яку я знав і знаю як знімати. Це історія чорторийського теслі, поляка Яна, та кам’яного хреста, що досі білим монахом бовваніє при вході в Чорторию.

Та спочатку фінальний кадр новели. Осінь. Ранок. Ахроматичний сільський пейзаж. Туман. Будівлі ледь проявляються в ньому, як у виробленому метол-гідрохіноновому проявнику. Камера повільно рухається вздовж сільських чорторийських хат, скриплять двері, хвіртки, колодязні корби, співають півні, кахикають старі діди... Камера рухається разом з людьми, що йдуть на роботу, і зупиняється надовго, як вкопана, коли з’являється хрест.

Хрест викопаний і повалений. Білий, як білий чернець. Білий на чорній землі.  Поряд з ним сидить теж білий від часу, старезний Ян, сидить, схиливши голову і відповідає на привітання тихо-тихо «Слава Йсу». Не піднімаючи очей. Дехто проходить не здороваючись. Між хрестом і Яном стоїть велика сулія, закоркована незнайомим,давно забутим сургучем з відбитком печатки у формі хреста. В ньому коливається, хлюпотить прозора рідина. Ян опускає сулію в яму, як в могилу.  Хвиля туману закриє вологою сивою завісою цю сцену.

Ні, це не остання сцена новели.

Буде вечір, тепле осіннє сонце. Люди повертатимуться з роботи, проходитимуть  повз хреста, який знову мовчазним схимником і немов би з незрозумілим докором буде їх зустрічати і проводжати, як і століття до цього, охороняючи згадку про двох друзів. Щойно вечірню тишу розірве дзвін, по Яну, який пішов у далеку дорогу, в інші світи.

Історія з таким сумним фіналом мала зовсім інший початок. Після війни в Чорторию занесло буковинськими крученими вітрами молодого і файного поляка Яна, гарного теслю, і на всі руки майстра. Прижився, одружився. Побудував і сім’ю, і власну домівку. Та молода дружина несподівано померла, так і не подарувавши йому ні сина, ні доньки. Так і жив він решту свого життя самітником, більше не одружившись.

Затребуваний був завше, з ранку до вечора, з весни до весни. Бо файно і надійно, ловко майстрував колиску для немовляти або домовину для небіжчика. Бувало, що в одного ґазди ці речі майстрував одночасно. При хрестинах чарка, при похоронах чарка – так вже здавна повелося. А гарній людині, та ще й за гарну роботу подвійно. Та роки нестримні, як і гірські карпатські ріки навесні. Мчать, і ніщо для них не перепона, не загорода, ні в ятір їх не піймаєш, ні під кований замок не посадиш, не замкнеш, ні в стоп-кадр, як в кіно, не зловиш.

Руки почали зрадливо тремтіти, не тримали вже тих вишуканих ліній, про золотий перетин забулося, а очі сльозилися частіше від того, що рідко вже наливали, замовляли роботу все рідше, і росла образа чи то на людей, чи то на себе. Для чого жив, що по собі залишить – ні дітей ні внучат... Інколи так було важко на душі, що мав бажання згубити себе, накласти на себе руки. Одного разу, якраз в такі хвилини, і згадав Ян легенду про камінний хрест, що стояв білим схимником при вході в село.

 

Історія хреста

Давно то було, ще в цісарські часи. Ніхто з оповідачів переказів не запам’ятав, було це за першого Франца Йосипа чи за другого, а, можливо, ще за Марії-Терезії... Скільки ще дукачів збереглося з «маріями» та «йосипами», а в заможних дівок зґарди по 30 і більше талерів Марії-Терезії... Срібних, важких, грамів по двадцять з гаком кожен.

Була якась війна, молодих хлопців брали до війська. То два гарні товариші на ту честь, як і водиться в тих краях, вирішили хреста поставити. А під хрест закопати сулію з горівкою, бо хто знає, чи повернуться. А хто повернеться, ту горівку відкопає і за друга вірного, на войні загиблого, не одну, не дві чарки вип’є...

Обидва не повернулися, десь в чужих землях залишилися. З роками-десятиліттями та історія набула чину легенди, а для декого байки. Легендою пишалися і радувалися, з байки сміялися. Чув ту бувальщину і Ян.

Зовсім погано стало Яну, і згадав він про той хрест і про те, що під хрестом. Вночі, соромлячись людей, пішов до хреста....

Та коли повалив хреста і витяг на світ божий бутель, той трилітровий штоф, щось закололо під лопаткою, вогняним струмком прокотилося по тілу, вдарило в голову і повернуло до віри і розуму. Так і просидів до перших півнів, до сільського вранішнього гомону. Коли ж пройшли люди на роботу, підвівся, поставив на місце бутля, за ним хреста, і не піднімаючи голови, бо боявся зустріти чужі очі, поплентався, почвалав додому. Дома знайшов мотузку…

 

Чортория

Стоять церкви. Одна жовто-блакитна на горі, друга сіра якась, неначе з бляхи, внизу.

Вулиця, що веде до Іванової хати, носить його ім’я.

Хата Івана. Біля неї кущ калини з червоними гронами. Такий кущ і біля Івана на Байковому.

Плачу. Сльози розпачу заповнюють мій мозок.

Не буде Іванового фільму «Тисяча снопів вітру».

Не стоятиму я за камерою поруч з Іваном.

А перед очима Іван.

Ні, не живий. В кіно, в нашому «Вавилоні».

Його крупний план, на якому я бачив і бачу сьогодні лише його очі, і чую його слова (знаю, кого він мав на увазі):

-          Я прокляну вас з того світу…

14.12.2015

Текст Юрія Гармаша, крім останньої новели, друкувався в журналі Кіно-Театрі - 2016, № 3 (125)

Немає коментарів:

Дописати коментар

Така невгасима любов…

  Мені здається, що Марічку Миколайчук я знала завжди. Тріо «Золоті ключі» зазвучало й відразу стало дуже популярним тоді, коли я ще була ...