Автор «Тіней забутих предків» звертався до сенсу трагічності людської долі. Творення на екрані краси також було виразом постави супроти навколишнього світу. Параджанов більше, ніж будь-хто інший, підважував ту систему, бо давав мистецьке заперечення самих її основ. (Януш Газда. Митець, який вигадував тільки правду. «Konteksty», 1992, № 3-4. З польської переклала Лариса Брюховецька).
Герой Параджанова шукає гармонії. Насамперед шукає її в коханні. А чому кохання має бути гармонією? Тому що це найвище здійснення туги за піднесеним, за вихід зі стану емоційної пустки, за вихід з профанного і переживання сакруму в щоденному житті. Любов, яку показує Параджанов, не є тілесна, вона духовна (…) Любов у дорослому віці вписана у святість, її сцена є святинею або святиню нагадує. У «Тінях» перша сцена, яку можна назвати по-параджановськи любовною, розігрується серед релігійних ікон, в освітленій свічками церкві: молоді виражають свою любов тільки поглядами, без слів, під звуки релігійного співу, наближаються одне до одного після молитви. (Там само).
Незвичне, побачене митцем у житті, стало фрагментом великої сцени в останній частині під назвою «Пієта» у «Тінях забутих предків», одним із засадничих мотивів яких був мотив смерті. Герой фільму, позначений ще в дитинстві доторком смерті, ще хлопчиком чувши у лісі стук «невидимої сокири померлих», будучи попереджений долею, і помер так, як на багато років перед тим помер його батько, – від ударів топірцем (поєднання сокири і палиці), а після смерті та сама сокира, яка стругатиме дошки на труну, торкається його тіла, міряючи його. Параджанов осягав дивний, містичний зв’язок між людиною та навколишніми предметами. (Там само).
«Біля кас кінотеатрів, де йшов „Білий птах з чорною ознакою” – складний фільм Юрія Іллєнка – вистроювались черги. І це теж було радісно, і це було перемогою: важко досяжна відповідність глибокого змісту і поетичної форми була щасливо знайдена: фільм і не сприймався „важким”, хоча формально в ньому можна нарахувати багато новацій»[1].
«Сценарій був відданий Борису Івченку. Разом з Іваном Миколайчуком, який знімався там у головній ролі, вони що хотіли, те й робили. Позитивна роль належить Миколайчуку – він приніс у фільм своє, чисто народне ставлення до Гоголя. Багато він там придумав – у фільмі відчувається імпровізаційність. <…>
Фільм цей, може, як ніякий інший, має справжній присмак твору народного. Здається, що сцени ці наче й жили до того, як з’явитися у фільмі. Є низка влучних, точних епізодів».[2]
«Отмечая актерские удачи, нельзя все же не выделить исполнителя главной роли И. Миколайчука. Созданный им образ казака Василя можно отнести к бесспорным достижениям украинского искусства. С большой человеческой теплотой и подлинным мастерством передает актер все богатство характера своего героя от высокой казацкой доблести до балагурства, от лирической задушевности до гротеска. В его игре привлекает сдержанность и глубина мысли, свойственная современной исполнительской манере, и в то же время яркий темперамент, проявившийся в таких сценах, как, например, встреча с односельчанами возле хаты»[3].
«Єдиний режисер, на зйомки до якого Сергій Федорович відпустив мене, був Іван Миколайчук. Бондарчук вважав його абсолютним генієм і безмежно поважав, тому питання — дозволяти — не дозволяти — просто не стояло» (Галина Сулима)
[1] Кичин В. А какое ваше мнение? // Искусство кино. – 1972, №9.
[2] Іван Драч. Прилучення до магії кіно… // Брюховецька Л. Література і кіно: проблеми взаємин. – К.: Радянський письменник, 1988. – С. 155.
[3] Справа художнього фільму «Пропала грамота» // Державний музей-архів літератури і мистецтва. – Фонд 670, опис 1, справа 2449.
Немає коментарів:
Дописати коментар