Свій роман у новелах «Чорторийські марева-видіння»* Мирослав Лазарук надіслав мені десь пів року тому. Однак, чесно кажучи, з великої емпатії до автора, спочатку боялася навіть відкрити книжку… Бо ж знаю, яке це випробування для письменника – писати про відомих, та ще й улюблених героїв кількох поколінь, про яких писано-переписано…
Принаймні сама навряд чи наважилась би на цей подвиг, хоча була трохи знайома з Іваном Миколайчуком, але більше – з його невгамовним тестем, активним у радянські часи громадським діячем Буковини Євгеном Карп’юком, який був частим гостем у редакції «Молодого буковинця». Чула багато гарного про тоді ще Івана Николайчука і його дружину Марію Карп’юк від акторів Чернівецького муздрамтеатру ім. О. Кобилянської, з якого подружжя починало свою дорогу у велике мистецтво і столицю. Та особливо багато цікавого, правдивого і маловідомого про сходження зорі Івана вже Миколайчука на небозводі Українського поетичного кіно розповідав мені Іванів однокурсник Київського інституту театрального мистецтва ім. Карпенка-Карого і майстерні Віктора Івченка – кінорежисер Володимир Андрощук. Не кажучи вже про те, що сама відчувала щиру симпатію до виконавця таких різнопланових кіно-робіт Миколайчука, як роль молодого Тараса Шевченка у фільмі «Сон», гуцула Івана Палійчука в «Тінях забутих предків» Сергія Параджанова, романтичного Петра в «Білому птахові з чорною ознакою», сільського філософа Фабіяна з кінопритчі «Вавилон-ХХ», ба навіть козака з «Пропалої грамоти»…
Отож, здавалося б, була посвячена в усі таємниці Іванового стрімкого злету в зеніт слави всенародної – у всіх трьох його творчих іпостасях: актора, сценариста і режисера, а відтак і незаслужене, й незрозуміле для багатьох його шанувальників «приземлення»… Тож саме з огляду на це та щирий пієтет до Мирослава Лазарука як прозаїка, боялася розчаруватися в романі. Наважилась, коли почула, що «Чорторийські марева-видіння» отримали премію літературно-наукового конкурсу ім. Воляників-Швабінських фундації Українського вільного університету.
Та знову ж таки, прочитавши перший розділ «Стріча з вічним жидом», написаний таким крутим добірним гуцульсько-верховинським діалектом, стривожилась: прекрасне динамічне образне письмо, однак… Хто його прочитає, коли я, все життя вивчаючи буковинські барвисті діалекти, дивовижні говірки, не годна половину втямити, то що казати про масового всеукраїнського читача, який однозначно зацікавиться екзотичними для нього «Чорторийськими маревами-видіннями»?
Але що швидше наближав час до 80-річного ювілею Івана Васильовича Миколайчука, то гостріше хотілося перейти убрід цей бурхливий мовний Черемош, ці зачаровані дебрі й хащі чергової легенди про легенду українського кіно. І сталося диво! Сама не помітила, як слово за словом, сторінка за сторінкою поринала в стихію й епоху, від плоті й крові яких був митець! Тепер здавалося, що саме перший розділ роману був тим чарівним ключем, який і прочиняв невидимі двері у не такі вже й веселкові авторські марева-видіння про життя-буття буковинця, народженого перед Другою світовою, на помежів’ї двох держав, двох світів, у багатодітній бідній родині, багатством якої були тільки дивовижна гірська природа, спадщиною духовною – багатюща народна творчість, а перспективою – таланти, якими обдарував Господь Бог кожну дитину в цій простій селянській родині.
Тож наступні розділи-новели роману: «Два хрести на сонці», «Віно для молодої», «Райські арії», «Кормига», «Миця і Нуцко», надто «За хатою відійде душа» вже мене підкорювали… то феєричністю, то містичністю, то гіркою реальністю, від якої не рятувала головного героя – Івана Миколайчука навіть його «зоряна зірковість». Сам же роман рятувало те, що сюжет його був «зав’язаний» на триєдиній взаємній любові Івана до рідного краю, Буковини й України, до кіно і дружини Марічки. Саме ці три його таїни, три вершини, три фортеці, врешті, три печалі стали тими «трьома китами», на яких тримається хистка, містична і міфічна світобудова авторських літературних марень-видінь, феєричних алюзій-ілюзій буденно-земного, далеко не святого і не завжди зірково-успішного життя народного улюбленця Івана Миколайчука.
Безперечною авторською удачею є й вдало вибрана форма оповіді. І хоч Мирослав Лазарук означає свій твір як «роман в новелах», на наш погляд, це «мікс» різних літературних жанрів – од історичного дискурсу, публіцистичного нарису, з його жорсткою, а почасти жорстокою правдою життя – до одухотвореної народної легенди про лицаря на білому коні, або сучасного фентезі, які творять із хаосу спогадів, свідчень, розповідей друзів і ближніх Івана Миколайчука його цілісний, правдиво-привабливий, вартий любові й поваги образ, а з житейської драми – високу оду, блискучу феєрію, з якої читачеві не хочеться виходити. Не хочеться, як дитині із зачарованого світу страшної казки зі щасливим кінцем.
Але щасливого кінця нема. Є розділ «Відлучення» – гірке одкровення друзів про завуальовано-підступну заборону вчора ще «обласканому» Миколайчукові знімати кіно й зніматися в ньому. Тоді, в радянські часи, багатьох відлучали, багатьом забороняли, багатьох не менш талановитих, але з «політично неблагонадійною» біографією взагалі близько не допускали до кінематографа. Але наразі йшлося про актора, який став символом українського кіно, а може, й цілого народу, української нації, яка в ті легендарні вже 60-ті роки переживала водночас і «піднесення» і «надлом». Зачарування і розчарування свободою творчого розквіту. Саме про це йдеться в розділі-новелі «Перемови-конверзації з чистилища», в якому автор скупо, але точно відтворює непросту тогочасну ситуації в Україні та її мистецтві.
Завершуються «Чорторийські марева-видіння» Мирослава Лазарука філософськими роздумами про цінність життя творчої людини – новела «Іван і смерть», та елегійною сагою про людську вірність – «Таїна лебедина»… Однак від цих релаксацій, натомість християнського сприйняття реалій, тільки загострюється трагічніше відчуття втрати, яка стала наслідком неповної реалізованості генія, спровокованою недосконалістю світу, людей та епохи.
Ну ось! Незчулася, як одним дихом прочитала роман. Закрила книжку, зітхнула, заплющила очі, намагаючись повернутися в реальне життя, але марева-видіння не відпускали… І з цього хаосу літературно-кінематографічного ткалися образи многоликого, водночас єдиносущого Миколайчука, а з глухого карпатського пралісу дзвінка луна доносила далеке: Іваааа! – Марі!!
Не знаю, чи мріяв про таку книжку про себе Іван Васильович Миколайчук? Чи рада їй Марія Євгеніївна Миколайчук? Але знаю, що вона є! І її міг написати тільки близький по духу і крові Іванові – гуцул-буковинець талановитий письменник Мирослав Лазарук.
Галина ТАРАСЮК.
м. Київ.
___________________
*Мирослав Лазарук, «Чорторийські марева-видіння»,ТОВ «Друк Арт», Чернівці, 2019.
Немає коментарів:
Дописати коментар