 |
| Леонід Осика, Борислав Брондуков, Іван Миколайчук. 1960-ті. |
«У новій трикімнатній квартирі Миколайчуків на Березняках, по вул. Серафимовича, 5, де сім’я разом прожила у 1971–1987 роках, завжди вирувало життя.
Тут зазвичай зустрічалися уславлені митці: подружжя Катерина й Борис Брондукови, Мирослава й Іван Гаврилюки, Світлана та Леонід Осики, Костянтин Степанков, Ніла Крюкова та інші. Усі молоді, веселі, голосисті, тому обов’язково при столі співали. Коли втомлювалися гості, пісень виконувала господиня – сама, чи удвох із чоловіком Іваном.
Прикривши очі, господар квартири любив диригувати співом. Давалася взнаки спеціалізація – хормейстер художньої самодіяльності. І присутні, підхоплені піснею, забували про все на світі, про все, що припинало їх до грішної землі.
Чисті голоси, мило доповнюючи одне одного, переплітались, або, маючи власну тему, природно лунали в терцію. Тут, на Лівому березі, на Березняках був їхній мікро-Космос. І були то не пернаті золоті ключі, а живі співи. Хоча, переказували, що над 16-поверховим будинком по вул. Серафимовича, над колишньою Кухмістерською слобідкою, раніше частенько кружляли і квилили білі лебеді…»
Це фрагмент однієї з численних статей, написаних нині про Івана Миколайчука. Більшість авторів кружляє довкола приватного життя актора і базується на спогадах Марічки Миколайчук чи когось з його оточення. А в його творчу енергію, втілену в численних персонажах, не заглиблюються, не вникають в його метод роботи, його особливість. Долучаючи численних авторів та їхні версії, ми пропонуватимемо і ескізи з його приватного життя. Миколайчук залишився в пам’яті як людина гостинна, приязна, дружелюбна. І оскільки в короткому тексті неможливо згадати всіх його друзів, тому цю тему будемо розгортати поступово, спираючись на спогади.
Іван Миколайчук і Леонід Осика
Почати варто з ранніх часів, коли Іван Миколайчук був ще студентом і навчався в КДІТМ ім. І. Карпенка-Карого, в майстерні Віктора Івченка. Спогад про той час залишив чудовий кінорежисер і товариш Івана Миколайчука Леонід Осика.
«Діло було в 1864 році. Я, тоді ще студент ВДІКу, проходив практику як асистент режисера по акторах – на фільмі Володимира Денисенка «Сон».
(…) Ми стали ділити Івана з групою Параджанова – зйомки відбувалися паралельно. Я досить швидко здружився з ним – у поїздках, як правило, ми жили в одному номері. Хоч доти жили в різних світах – я в Києві, на Соломянці, він у своїх горах, на своєму Черемоші. Це перше, що й зачаровувало в ньому тоді. (…) В групі «Тіней» він одразу вразив тим, як гуцульські штани надівав, гачі називаються. Усі з тими гачами довго возилися, вповзаючи, вкручуючись у них. А Іван якось підскочив, раз – і в штанях! А легінь, а красень! «Робін Гуд! Робін Гуд!» – не раз вигукував Параджанов. Аж Іван поцікавився: хто ж такий?»[1]
Осика знімав Івана у своїй курсовій роботі «Двоє» (не збереглася), у фільмах «Камінний хрест», «Захар Беркут», «Тривожний місяць вересень», «Море». Мріяв і про фільм «Олекса Довбуш» з Миколайчуком у головній ролі. Вони були і залишалися щирими друзями.
Лариса Брюховецька
[1] Осика Леонід. Билиці про Івана. // Білий птах з чорною ознакою. Іван Миколайчук: спогади, інтерв’ю, сценарії. – К. Мистецтво, 1991. – С. 129, 130.
Немає коментарів:
Дописати коментар