 |
| Кінорежисер Юрій Іллєнко |
Зарікаюся писати про друзів. Ні хвали, ні огуди, ні правди.
Десять днів щось гризе мені душу. Я знаю, що то за звір — то моя підступність: я погодився писати про друга.
Іван грає в кіно — дивіться його на екрані. Іван багато виступає — про себе ніколи жодного слова, тільки про роботу. Решту він лишає дружині, неньці, братам і сестрам (у нього їх дев'ятеро), друзям, собі. Це його особисте. Нема в мене права віроломно вриватися туди, куди допустив він мене як друга.
Так просто: не писати і не мучитися. Навіть приводу не треба вигадувати — роботи по зав'язку: з тим же Іваном працюємо над сценарієм «На поклони!» і готуємося до радянсько-югославського фільму, в якому Іван гратиме Владику Петра І Петровіча[1]. А часу обмаль: Іван їде до Болгарії на зйомки до режисера Георгія Стоянова у фільмі «Третя від сонця».
І все ж я писатиму, бо немає ліпшого приводу поговорити про надто важливе для нашого кіно явище — особистість актора та його роль. Тільки це дає мені право писати про Йвана. Іван і сам дуже гостро відчуває цю проблему, вона хвилює його, вона йому болить, тому він пробачить мені, коли я що-небудь перекручу, переінакшу, — кажуть, у мене багата уява.
Інколи уява заважає. Ось, приміром, зараз вона наче обпекла мене окропом: я уявив, як усе це читають в Івановім селі Чорториї, в маминій хаті. Надвечір, після роботи. Читатиме вголос, звичайно, найстарша, найрозсудливіша сестра Фродзина. Читатиме й гостро коментуватиме: перепаде мені, а ще більше Іванові. Вона — голова сімейної і, уявіть собі, найнещаднішої Іванової художньої ради, її чоловік Георгій добродушно посміхатиметься. Старший з братів Костя гарячкуватиме і перебиватиме читання дотепними й веселими репліками; кажуть, він викапаний батько — життєлюб і дотепник. Його дружина з малою Наталкою на руках буде його стримувати.
Наталці поки байдуже, що пишуть про її дядька. Вона тицятиме пальчиком в Іванове фото, заливчасто сміятиметься й лопотітиме: «Іва... Іва...». Дмитро буде бурмоситися і тяжко зітхати. Та коли б ви могли уявити, що робитиме Дмитрова дружина Ціпа! О, це неможливо описати! Якби зібрати в одній кімнаті десять найтемпераментніших танцюристів і запропонувати їм станцювати вогнистий «Танок із шаблями» Хачатуряна, то й вони мусили б поступитися перед однією Ціпою. Такого буйного темпераменту, такого іскрометно веселого характеру, такої лавини життєствердження немає у жодної людини в світі. Вона — за Івана, за статтю, за мене.
 |
|
Юрій Миколайчук (Богдан), Іван Миколайчук (Петро) у фільмі «Білий птах з чорною ознакою». Це фото надане кіностудією ім. О. Довженка. |
Молодші сестри слухатимуть мовчки. Марія тихо і якось непомітно м'яко застелятиме стіл. Нуця хихотітиме в кулак від молодих веселощів, що виповнюють її по вінця. Іванка, меншенька, судитиме суворо і вдумливо. Вона й сама вже зіткнулася з цією проблемою — особистість виконавця та його роль: зіграла у фільмі «Тронка» Таню, свою сучасницю, ровесницю, дівчину зворушливу і ясну, мов чистий звук тронки в неозорім степу. Зіграла просто і природно, цілком збігаючись із своєю героїнею в усіх душевних поривах, у дівочому мудрому розумінні життя, у стриманій скромності.
Юрко буде, як завше, тихий і задумливий. Він наймовчазніший. Він теж міг би дещо сказати про особистість актора: вже дві ролі у його доробку. Радянський солдат, котрий рятує життя дитині у фільмі Миколи Мащенка «Дитина», і мовчазний, соромливий Богдан у «Білому птахові». Роль свою він наче виткав із лагідності, братньої любові, покірності й душевної чистоти. Наче сам себе грав — здавалося мені під час зйомок. А от їхня мама сказала, що Івана в «Білому птахові» упізнала, він здавався їй знайомим увесь, до кінця, а Юрко ніби вперше зустрівся — вона відкрила в ньому якісь нові риси, нові грані.
Мовчить Юрко, та, либонь, на вуса гарного накручує своє розуміння життя. Небагато йому років, але за плечами вже армія і є ясно сформульована відповідальність за свою роботу. Він уже встиг відмовитися від однієї ролі, бо вважав, що не має морального права братися за неї. Така вимогливість може бути доказом багатьом професійним акторам, які марнотратять талант, а інколи завдають шкоди нашій великій справі, своїм ім'ям і чарівливістю пропагуючи пошлість і цинічне ставлення до акторської праці. Юрко має рацію, з перших кроків виявляючи таку вимогливість; саме високі критерії роблять акторів великими.
Отже, Юрко слухає і мовчить, думаючи про свої зіграні й не зіграні ще прекрасні ролі, а найменший Михась сліпучо усміхається. З усіх братів зніматися слід було б Мишкові. Сидить собі в Чорториї Ален Делон, і ніхто про це не підозрює. Тільки Мишко до кіно байдужий — він буде поетом. Власне, він уже поет, і, я сподіваюся, незабаром ми всі в цьому переконаємось.
А мати, Катріна Олексіївна, дивиться з куточка на своїх дітей лагідними журливими очима і знає, звичайно, що немає такої проблеми — «особистість актора та його роль», — а є у світі Людина та її Діло, і якщо немає Людини, то й діла ніякого немає і бути не може.
Й увижається мені, що стоїть у батьковій хаті перед ними Іван і відповідає. А вони його запитують, як на сповіді.
ФРОДЗИНА: — Чи не соромно тобі часом за те, що світиш лицем непевним на людях?
Цього запитання я не вигадав. Так спитати може сестра, друг. Так запитує себе на самоті кожен справжній артист.
Нині акторові кіно мало бути вродливим і чарівним, мало навіть бути талановитим імітатором людських почуттів: радості, горя, сумнівів чи розпачу. Екран нещадний — він викриває, виставляє напоказ людську порожнечу.
Складне запитання поставила сестра. Я знаю, Іван промовчить. Фродзино, дозвольте я відповім за вашого брата. Іван ніколи не буває порожнім. Не може бути порожнім той, хто серйозно думає про життя, палко живе в ньому, у кого добре, чуле серце. Пригадую: ідемо ми з Іваном вулицями Сосниці, розмовляємо. Краєчком ока помічаю, що проходимо повз школу, вікна прочинені. Діти у класі уздріли Івана — одразу впізнали його. За хвилю вся школа бігла слідом за ним. Щось мене вразило в цих дітях, я обернувся й зрозумів — тиша. Діти глухонімі. Ми вже були на перехресті. Іван зупинився. Зупинилися діти. Сто пар очей закохано дивилися на актора. Діти в німій тиші блискавично сперечалися на мигах. І раптом Іван у такому ж темпі почав говорити їм щось теж на мигах. Діти були вражені. Такого щастя в дитячих очах я не бачив ніколи; мало, що вони зустріли улюбленого актора, — виявилося, він уміє розмовляти по-їхньому, руками; він такий же, як вони, свій!..
Пізніше я запитав, що він їм сказав. Іван не схотів відповісти: мовляв, немає значення. Що ж таке треба сказати, аби засяяла щастям сотня пар дитячих очей? І звідки він знає мову рук?
— Я артист, — сказав він, — руки мусять бути виразні, мусять промовляти; опріч того, глухонімі напрочуд цікаві люди — вони не чують світу, вони його тільки бачать. Кіношникам є чого в них повчитися.
Правильно він пояснив, переконливо, тільки головне, звичайно, не в цьому. Він думав: навчусь говорити на пальцях, а навчив уста скромності, серце — добра.
— Ні, ні, не кажи! — гарячкує Костя й ставить Іванові своє запитання...
КОСТЯ: – Як ти можеш отак уже котрий рік жити без роботи?
ІВАН: – Я граю в кіно...
КОСТЯ: – То пусте, то не робота…
І знов відповім замість Івана. Я, щоправда, чув й інше. Якось на зйомці «Білого птаха» поруч зі мною стояв сільський дядько. Він просто прийшов поцікавитися, як воно в кіно буває. А було так: знімали палаючий трактор, на тракторові двоє, один з них Іван. Вісім разів підряд одне й те ж. Незначний кадр. Таких кадрів за зміну можна зняти штук із двадцять. Двадцять на вісім буде сто шістдесят. Так от дядько на третьому дублі мовив просто так, ні до кого не звертаючись: «Тяжко ця людина заробляє свій шмат хліба». Дядька я знаю: працює бокорашем (плотогоном) на Черемоші, він-бо знає, як воно хліб заробляти.
 |
|
Олег Полствін (зіграв Георгія) та Юрій Іллєнко під час зйомок фільму «Білий птах з чорною ознакою». Кіностудія ім. О. Довженка, 1970. |
Та самими лише фізичними труднощами на зйомках складність роботи артиста пояснити не можна, не в них його каторжна праця. Хай нема у нього МОЗОЛІВ на долонях — та зате у нього мозолі на серці. Зіграти чуже горе — тричі пережити своє. Зіграти чуже щастя — обікрасти власне. Це важко пояснити, але це так.
Знаєте, як вивчають анатомію? На трупі. Отак і артист на прикладі свого щастя або горя вивчає, що таке щастя чи горе людське, як воно влаштоване всередині. Працює, як в анатомічному театрі. От і судіть самі, де ліпше мати мозолі. Я, звісно, маю на оці справжніх артистів.
Розповім, до речі, один цікавий випадок. Йшли ми з Іваном лісом, у горах, йшли в гості. І почули у лісі ревіння цапа — дикого, звичайно. Іван аж затремтів — мисливець він азартний. Почали підкрадатися на ревіння. Як зареве — перебіжка, як тихо — стоїмо, не дихаємо. І зумів Іван підійти до нього за деревами метрів на два-три. А в руках у нього не те що рушниці — дрючка немає. Мабуть, зовсім здолав його мисливський запал. Стрибнув Іван на цапа, щоб збити його з ніг і притиснути до землі. Кинувсь я на допомогу, та тільки поки біг угору — цап скочив із землі. Дивлюсь, очам не вірю: Іван сидить верхи, мертвою хваткою за роги тримається і волає диким голосом. Либонь, вирішив налякати цапа до смерті. Очманів цап. Як рвонув з місця в кар'єр — тільки я його й бачив. А Іван усе кричить — слова, щоправда, непідхожі для читачів, більше для цапів. А мені вони показували напрям, куди звір суне. Він дороги не розбирає, навпростець із переляку летить, чагарник не чагарник — байдуже. Місцевість у Карпатах, як відомо, дуже пересічена, тож хвилин за двадцять цап стомлюватися почав, швидкість його зменшилась, а Йван нічого, навіть гучності додав за рахунок хрипоти. Цап чомусь колами бігав. Розрахував я випередження за голосом і кинувся навперейми. Вибігаю на плай і бачу: хитаючись, виходить із лісу цап з божевільними очима, а на ньому з такими ж очима сидить гола-голісінька людина з бородою і волає на весь голос. Обідрана, подряпана — дивитися моторошно. Коли цап мчав крізь чагарник, усю одежу з Івана зідрало по клаптиках. Вийшов цап на галяву, захитався і впав на коліна.
Ви мені, відчуваю, не вірите. Справді, важко повірити в таку історію... Не наполягаю. Як знаєте... Тільки розповів я її не задля сміху. Коли працюю з Іваном або спостерігаю, як він оволодіває роллю, завжди чомусь згадую цю історію. Ось із таким же азартом працює ця людина. І можете бути певні, якщо вже він узявся за роль — вона в надійних руках. Він її не випустить, хоч би які труднощі заважали йому. Це уміння працювати з величезною віддачею, наполегливістю, впевненістю і навіть одчайдушністю надає його характерові рис робочої людини.
ДМИТРО: — Якщо ти так працюєш, чому собі машину не купиш або хоч мотоцикл із коляскою?
Достеменно знаю, сам бачив: Іванова дружина Марічка купила двадцять лотерейних білетів. І чув, як вони обговорювали, де тримати машину: в Києві чи у селі. Вирішили, у селі. Чому? Аби зручніше було друзям і знайомим показувати рідні Карпати. Привозити їх у село, а тут уже машиною — вздовж і впоперек по кожній стежині.
Важко знайти людину, залюблену в свою Батьківщину більше за Йвана. І він хотів би кожному своєму другові неодмінно показати все найкраще, що в ній є: познайомити з людьми в далеких гірських селах, провезти на плотах по Білому й Чорному Черемошу, почастувати афенами й гогозами з усіх полонин, напоїти з усіх джерел — поділитися з людьми своїм щастям.
Він уміє ділитися ним. І машина йому потрібна, виявляється, тільки для цього. А машину він не купує тому, що немає такої, як йому треба, йому потрібен всюдихід із гумовим кузовом. Сів би він за кермо, дружина Марічка поруч, завели б вони пісню (нема таких пісень, яких не знають Іван та Марічка) і поїхали б. А з ними усі друзі: Брондуков, Степанков, Осика, Кобахідзе з Грузії, Олжас Сулейменов із Казахстану, я, Януш Ґазда з Польщі, Марчелло Мастроянні, Сьюзен (забув прізвище — одне слово, кінозірка з «Голлівуду»), Хаді з ОАР (Об'єднаної Арабської Республіки. — Ред.), болгарин Гоша Стоянов, чорногорець Нікола Вавну. От скільки б їх сиділо в тій машині! І повіз би всіх Іван на річку Товарницю, є в нього там знайома, теж Фродзина; поруч із її хатою курбало — найхолодніше місце в Карпатах — і стоять у тому курбалі півметрові струги. Всі б скупалися у крижаній живлющій гірській воді. Окрім Сьюзен, звичайно. Голлівудська кінозірка дуже не звикла до студеної води, та нічого — їй же гірше. Потім знову за кермо — через перевал Німчич. На Німчичі зупинка. Там не можна не спинитися: далеко на виднокрузі мріють у блакитному сліпучому серпанку безкраї пасма гір, тонкою срібною ниткою звивається у прохолодній долині Черемош. По тому — в Глинницю: забрати із собою славних музик — і знову в Розтоки до свого товариша Василя Юровича. Є такий у Івана друг у Розтоках — водій колгоспної вантажної машини. Як побачить він у себе у дворі стільки люду, вибіжить на поріг і гукне, щасливий: «Є з ким край боронити!» То в нього така приказка: мовляв, є ще порох у порохівницях. І поки гості встигнуть дійти від хвіртки до дверей господи, на широкій світлій веранді усміхнена дружина Василя — Паюта — уже встигне накрити щедрий карпатський стіл... І тут я зрозумів, яке питання може поставити Іванові сестра Марія.
МАРІЯ: — Іване, чи їв ти сьогодні?
По-різному буває. Буває з маком, буває й з таком. Я пам'ятаю Івана, коли він не міг їсти кілька днів поспіль. Просто організм не приймав їжі — таке велике було нервове напруження. То були страшні для Івана дні — помер його батько. А ми знімали «Тіні забутих предків». Іван нікому не показав телеграми, його одягли, загримували й привезли на зйомку. Він не міг собі уявити, що можна відмовитися од роботи через своє особисте горе. І в цей тяжкий день доля йому послала (точніше, не доля, а режисер призначив) зйомки прощального танцю з Марічкою. Танцював Іван свій трагічний танок, і ніхто з нас не знав тоді, що життя дає йому страшний урок стоїцизму.
Він не просив у групи навіть машину — поїхав на похорон рейсовим автобусом. Мені обривається серце, коли я дивлюся цей кадр у фільмі — так гостро проймає горе бідного гуцула Івана Палійчука, замішане на горі Івана Миколайчука.
Тихо в Івановій хаті, і задуманий Юрко нічого не запитує в брата... А Мишко серйозно і без усміху мовить...
МИШКО: — Іване, ти пам'ятаєш «Дурнувату пісеньку» Гарсіа Лорки?
«Мамо,
хочу стати мармуром!»
«Синку,
тобі буде зимно».
«Мамо,
хочу стати туманом».
«Синоньку,
тобі буде сіверко».
«Мамочко,
виший мене на наволочку!»
«Добре, синку!
За часинку!»
— Іване, чи всім зрозумілий поет? – веде далі Мишко.— Іване, коли я читаю його, я так усе розумію, і мені лячно, що хтось може його не зрозуміти... Іване, як зробити, щоб усі розуміли поета? І слова, і все, що за словами, — серцем?
Іван мовчить. Іван знає, як це важко. Іван щодня стикається із цим. Як зробити, щоб донести до глядача всі відтінки думки, найтонший душевний порух? Й Іван шукає це не лише тоді, коли спалахують сліпучо прожектори на знімальному майданчику, шукає постійно: у книгах, у людях, у собі.
А Нуця вже сміється, весело їй, в атестаті самі п'ятірки.
НУЦЯ: — Іване, куди я маю вступати? Жодну професію не можу уподобати...
ІВАН: — До колгоспу...
Не ти перша, Нуцю, приходиш до Йвана за порадою. Пригадую, якось приїхав до нього просто на знімальний майданчик хлопець і спитав, женитися йому чи ні. Питають ради у твого брата, просять допомоги в ділах — либонь, відчувають люди, що й Тарас Шевченко, і бідний гуцул Палійчук, і безстрашний розвідник Борода, і Петро Дзвонар поділилися з актором, який зіграв їх, своєю долею, душею, мудрістю. Тому й ідуть до нього по пораду.
І найменшенька, Іванка, запитує... Гостювала вона якось у брата в Києві, зовсім ще маленька була. Купив їй Іван цяцьок, морозива... І квітів купив.
ІВАНКА: — Чому в Києві квіти гроші коштують?
А ну, лишень, Іване, сам дай відповідь на це запитання.
І пише брат Микола з Брянська...
МИКОЛА: — Іване, як думаєш: хату мамі сам ставитимеш чи мені приїхати допомагати? Мамина ж зовсім уже стара стала.
І мама питає.
МАМА: — Іво, пишуть в журналі, що ти образи граєш?..
ІВАН: — Не образи, мамо, а образи.
МАМА: — То все одно. А хто ж людей гратиме?
1971 рік
Немає коментарів:
Дописати коментар