Віктор Івченко: «Мій учень виправдав мої надії»

 

Фото: Віктор Івченко.

Безперечно, у здобуванні студентом будь-якої професії вирішальною є роль учителя, його кваліфікація й педагогічний талант. Але у творчих професіях, зокрема, в акторській – особливо. 

Іванові Миколайчуку таланило на вчителів. Він вступив до Київського державного інституту театрального мистецтва ім. І. Карпенка-Карого 1961 року, коли ректор цього вишу, історик кіно Іван Корнієнко та кінорежисер Віктор Івченко, відповідаючи на вимоги часу, відкрили в ньому кінофакультет. Почалася підготовка творчих кадрів, яких потребував національний кінематограф. Віктор Іларіонович набрав і акторів, і режисерів. Він відкрив талант Раїси Недашківської, Борислава Брондукова, Івана Миколайчука, професію режисера в нього здобули Володимир Савельєв, Аркадій Микульський, Борис Івченко, Володимир Горпенко. І саме він порадив свого студента Миколайчука, котрий щойно закінчив другий курс, Сергієві Параджанову на головну роль у фільмі «Тіні забутих предків». Це був не лише благородний жест, а й віра в талант і можливості свого студента, якого він навчав акторської професії.

Віктор Івченко на той час уже був відомий не тільки в Україні, а й у всьому СРСР, своїми фільмами «НП» (1958) та «Іванна» (1959). З кінця 1950-х він став і залишався впродовж 1960-х чи не найвпливовішою постаттю українського кіно. І як режисер, і як педагог (викладав у КДІТМ ім. І. Карпенка-Карого з 1961 по 1971 рік). На його творчості варто зупинитись докладніше. Народився він 1912 року в Богодухові на Харківщині, закінчив у Харкові автодорожний технікум, але його покликанням став театр. Він їде до столиці, 1937 року закінчує КДІТМ ім. І. Карпенка-Карого. Олександр Безручко на основі архівних документів робить припущення, що на перших курсах Івченко навчався в Київському інституті кінематографії (КДІК), який 1934 року ліквідували, а студентів перевели до театрального, який Івченко закінчує з відзнакою й отримує направлення в Запорізький драматичний театр ім. Марії Заньковецької, де починає свою творчу кар’єру під крилом Бориса Романицького. Театр після війни отаборився у Львові, де Івченко й працює аж до 1953 року. Про нього дуже тепло як про людину, готову прийти на допомогу, написав у своїх мемуарах актор цього театру Борис Мірус, в’язень ГУЛАГУ, котрий після Воркути повернувся в рідний театр, і згодом знявся у трьох фільмах Віктора Івченка.

Київська кіностудія потребувала режисерів, і там 1953 року Івченко дебютував фільмом «Доля Марини» (спільно з Ісаком Шмаруком). Наступним був «Назар Стодоля» за Тарасом Шевченком. Ця чергова «проба пера» належить до поширеного тоді жанру фільму-вистави – за ним можна вивчати історію не тільки українського кіно, а й театру. Знімав його за власним сценарієм (це чи не єдиний випадок у його кінорежисерській практиці, надалі він знімав за чужими сценаріями, причому, як видно з 13 знятих ним фільмів, шукав їх прискіпливо, вибір мав для нього вирішальне значення. Був переконаний: якісна драматургія – запорука успіху як сценічного, так і кінематографічного твору). Віктор Івченко зняв дві стрічки так званої виробничої тематики – «Є такий хлопець», 1956 і «Здрастуй, Гнате!», 1962, обидві – за творами сучасних російських письменників О. Андреєва та В. Кожевнікова, але вони не належать до його творчих удач.

Два його фільми – «НП» та «Гадюка», поставлені за сценаріями Григорія Колтунова – стали найбільшими творчими здобутками, й за другий він отримав Державну премію УРСР ім. Т. Шевченка (був найпершим лауреатом серед кінематографістів). 

І. Миколайчук у фільмі В. Івченка «Гадюка»

Як режисер мав своє коло професійних однодумців. З 1958 року постійно працював з кінооператором Олексієм Прокопенком і художником Михайлом Юферовим. З 1962 року в його фільмах почала зніматися акторка з Москви Нінель Мишкова – й надалі вона грала головні жіночі ролі в усіх його наступних семи фільмах. Найвдаліша її роль – Зотова у фільмі «Гадюка» за однойменним оповіданням Олексія Толстого. Були й інші актори, яких можна назвати його талісманами, які знімались у нього, хоч і не в головних ролях, – Степан Олексенко та Петро Вескляров.

Митець переважно звертався до творів як письменників раніших часів (Ол. Толстого, Роберта Ейдемана – сценарій стрічки «Десятий крок» написав досвідчений Микола Фігуровський), так і сучасників, серед яких заідеологізований Володимир Бєляєв («Іванна»), Костянтин Кудієвський («Падав іній», 1969), Юрій Щербак («Шлях до серця», 1969). Останній, до речі, здобув Срібну медаль на МКФ «Медицина і гуманізм» у Варні). Його цікавили історії незвичайні, цікаві, захопливі. Наприклад, про втрату батьківщини («Падав іній»), рідних («Срібний тренер»), але неодмінно героям, які зазнали втрат, давався шанс на повернення втраченого. (До речі, мотив віднайдення втраченої в час війни доньки фігурує в сценарії Івана Миколайчука та Юрія Іллєнка «На поклони!»). Віктору Іларіоновичу був близький жанр героїко-пригодницького кіно, що давав змогу створювати напругу, про що засвідчили «НП», «Десятий крок», «Гадюка» і, зрештою, «Іванна», що стараннями сценариста В. Бєляєва була спрямована проти греко-католицької церкви. Очевидно, режисер ставив картину як партійне завдання, і схоже на те, що він поділяв ідеологію партії. Слід сказати, що, окрім згаданого викриття, фільм цінний тим, що там є обличчя Львова, його аура. А щодо великої масовки полонених, то це чи не вперше в радянському кіно  опосередковано-безпосередньо було показано трагедію червоної армії, розбитої гітлерівцями в перші місяці німецько-радянської війни.

Судячи з творчості його учнів, особливо Івана Миколайчука, котрий оволодів не тільки акторською, а й режисерською професією, став і сценаристом, учитель не навантажував своїх студентів ідеологічними приписами – він по-батьківськи дбав про них. «За словами доньки Віктора Іларіоновича, – пише Олександр Безручко, – студенти були його дітьми, він все про них знав, постійно піклувався про них. Переживши в тяжких матеріальних умовах війну, Віктор Івченко допомагав іншим, в першу чергу студентам, не тільки добрим словом, але й матеріально, тільки у нього у важкі години можна було позичити гроші, навіть якщо це були його останні». (Безручко Олександр. Віктор Іларіонович Івченко. // О. В. Безручко. Кінорежисери-педагоги. – Вінниця : Глобус-прес, 2010. – С. 198–199).

Іван Миколайчук згадував: «Я завжди прислухався до висловлювань Віктора Іларіоновича з приводу акторської майстерності. Пам’ятаю, він казав, що артист – це чудова професія, несхожа на жодну іншу. Якщо композитор має інструмент, співак – голос, ноти, художник – фарби, пензель, то актор не має іншого знаряддя, окрім власної душі, власного сумління. Це – індикатор, крізь який він пропускає все в сучасному світі. Він – інструмент і творець одночасно. Про цей «парадокс актора» я дізнався від свого вчителя.

Під час навчання на перших курсах ми грали звірів. Ходили в зоопарк, вивчали, як поводяться верблюди, удави, тигри, а потім в етюдах копіювали їх. Це було захоплююче! І якщо вдавалося точно передавати їхню манеру поводження – всі колеги були в захопленні. А Віктор Іларіонович казав: «Безвідносно передати ходу, пластику звіра – значить оволодіти цікавою формою, і тільки. Треба передати і психологічне наповнення, звір лютує, чи звір ніжиться на сонечку після ситого сніданку, – вже акторство!»

Від простих етюдів ми переходили до складних психологічних завдань, враховуючи правило Леонардо да Вінчі: не робити великих рухів при дрібних почуттях, ні дрібних рухів – при великих: все має бути пропорційно…» (Іван Миколайчук.: «Актор – це велика професія, коли ти маєш що сказати людям» // В.Р. Слободян. Кіноактор і сучасність. – К. : Мистецтво, 1987. – С. 112–113.)

Високо цінував свого студента й Віктор Івченко, допомагав йому, зокрема в отриманні квартири в Києві. А коли Миколайчук уже здобув широке визнання, він відгукнувся, радіючи успіху свого учня.

«Їх прийшло до мене на курс в Інститут театрального мистецтва імені І. Карпенка-Карого більше десяти. Юнаки й дівчата були дуже різні, проте їх об’єднувала велика любов до мистецтва. Либонь, найбільш підготовлений серед них був Іван Миколайчук, який до інституту працював у Чернівецькому драматичному театрі імені О. Кобилянської. Однак він сприймав це не як перевагу. Навпаки, досвід минулої роботи став стимулом до нових пошуків.

Перше моє враження про нього склалося ще на лекціях. Миколайчук відзначався допитливістю, прагненням до акторських вирішень, які ми називаємо правдою в творчості.

Ці риси допомогли Іванові стати самобутнім митцем. Два образи, створені ним одночасно – Т. Г. Шевченка в кінокартині «Сон» та Іванка в «Тінях забутих предків», – засвідчують це.

Прагнення до життєвої правди залишилося основним у творчості молодого артиста. Його роботи вражають багатогранністю, глибиною думки, звучать переконливо. Про Івана Миколайчука можна сказати: це митець напруженої думки. Коло його інтересів не замикається кіномистецтвом. Графіка, скульптура, живопис, поезія – ось далеко не повний перелік захоплень актора.

Я дуже радий, що мій учень виправдав мої надії, і твердо вірю – він створить ще не один яскравий образ на радість нашому вимогливому глядачу». (Віктор Івченко. Багатогранний талант. // Вечірній Київ. 30. 10. 1967 року).

Віктор Івченко залучав учнів до своїх фільмів: у нього, крім Іван Миколайчука, який зіграв роль білогвардійця Брикіна у фільмі «Гадюка», знімались Раїса Недашківська («Лісова пісня», «Гадюка»), Валерій Бесараб, Алла Волошина. 

Віктор Іларіонович, допомагав йому, зокрема в отриманні квартири в Києві. Відвідавши гуртожиток Державного народного хору Г. Верьовки, де мешкали Іван і Марічка, особисто пішов по інстанціях і домігся, щоб молода родина отримала житло. Однокімнатна квартира на вул. Жилянській, яку він виклопотав для свого студента, стала одним із салонів для творчих людей, де панувала творча атмосфера: тут збиралися актори, режисери, співали українських пісень, тут народжувалися цікаві творчі задуми.