Іван Миколайчук у фільмі Вавилон ХХ |
Частина перша
«Вірити Івановим словам – здалося б!!! Бо він говорить, як муж нагий і чистий, знекровлений і громом загартований, голодний і впізнавший смак меду, та безкорисливий, як оті бджоли, що наношують світові меду»(1).
Гумор як важливий інгредієнт ментального портрета українця увінчує барокову концепцію творчості Івана Миколайчука. Це увиразнюють «Пропала грамота» та сценарій «Небилиці про Івана», створені на матеріалі фольклорної традиції. На час їх появи з почуттям гумору у національному театрі та кіно було проблемно: спроектований ззовні, він зводився до псевдофольклорної однотипності і виявився фактично начисто позбавленим внутрішнього змісту та колориту.
Гумор як антитеза трагедії чи мелодрами парадоксальним чином впливає на реципієнта – той інколи плаче, але від сміху (лат. humor – волога). Добрий гумор обеззброює, найгірший – принижує. Отже, уміле використання його як інструменту в тій чи іншій культурній політиці дає швидкий, дієвий і тривалий результат – комплекс меншовартості, наприклад. Відчуження від своєї національної ідентичності практикувалося в СРСР щодо населення усіх колишніх союзних республік – майже усіх. Дегероїзація історії, надання провінційного статусу національній культурі супроводжувались творенням певних «ментальних» стереотипів, озвучених у популярних анекдотах. Функціонуючи, вони снували ідею формування радянської людини, позаяк висміювання на етнічному ґрунті встановлювало межу між «ми» та «вони», між тими, хто перебував на «периферії» та тими, хто ідентифікував себе з основною популяцією(2). Характеризуючи українців, подібний гумор підкреслював їхню недолугість, простакуватість (знання) або навпаки – скнарість і хитруватість (мораль). У цьому контексті відповідного викривлення зазнала інтерпретація козацтва як суб’єкта української історії – гучний регіт виокремився у невід’ємну рису згаданих персонажів. Такі барви на загал визначали основну палітру засобів «художньої виразності», якими виводився на публіку образ «національного героя».
Іван Миколайчук у фільмі Вавилон ХХ |
«Пропала грамота» та сценарій «Небилиць про Івана» репрезентували гумор у ключі призабутої народної сміхової культури, повертаючи аудиторії здатність «сміючись усвідомлювати свої недоліки і разом з цим стверджувати свою справжню гідність»(3). Так, «Небилиці про Івана», написані у жанрі фольклорної казки з дотриманням її семантики та стилю мови, являють варіант гостро соціальної критики. Гумористична нота пронизує феєричну розповідь про козака Василя та його побратима Андрія, котрі везуть листа до цариці в Петербург. Аналогічна фабула неодноразово з’являлась на екрані. Притаманна їй авантюрність, пригодницький наратив, як правило, спрямовані на героїзацію історії. У згаданому випадку цей лейтмотив накладається на фантасмагоричну інтерпретацію оповіді, розказану в комедійному жанрі. За неписаною традицією українських екранізацій Гоголя, сама стрічка є довільним трактуванням першоджерела, автори(4) розширили її контекст – змалювали низку додаткових ситуацій, чим, з одного боку, збагатили, а з другого – змінили розвиток сюжету, ввели чимало ключових і другорядних персонажів, демонструючи цю історію під різними ракурсами. У гоголівській повісті сама дія розпочинається з ярмарку в Конотопі, де головний герой знаходить собі двох попутників, і на повну силу розгортається у Пеклі, звідки, після гри в карти з нечистою силою, дід дяка-оповідача утікає на «сатанинському коні». Після такої пригоди, перепочивши вдома, він усе-таки доправив грамоту Цариці, про що коротко, насамкінець, згадує автор повісті. У фільмі дія розвивається поетапно, низкою окремих сюжетів. Перша велика частина показує ідилічну картину України, в яку плавно вплітається сімейне життя козака Василя, друга – починається пошуком побратима, розвивається описом спільних звитяг і завершується пекельною пригодою, третя – заносить козаків до царського палацу на аудієнцію і мовить про їхнє повернення додому. Таким чином, кінематографічна «Пропала грамота» і літературна постають двома самостійними історіями. Основний лицедій – козак Василь, після виходу фільму на екран став аналогом Козака-Мамая для сучасників: нині він фігурує в Інтернет-анналах «Вікіпедії» як «головний герой однойменних мультфільму (1945) і фільму (1972), знятих за мотивами повісті “Пропала грамота” Гоголівського циклу “Вечори на хуторі біля Диканьки”. Втілений на екрані актором Іваном Миколайчуком. <…> наділений всеосяжними позитивними якостями <…>, [він є. – О.Я.] втіленням легендарного Запорjзького лицарства»(5).
Козацькій темі не бракує екранізацій. До неї зверталося не тільки українське, а й не так давно польське (1999) і російське (2009) кіно, раніше – німецьке (1924), французьке (1936), англійське (1938), американське (1962), італійське (1963), чеське (1987)(6). Результат цих зусиль здебільшого зводиться до намагання прочитати козацьку харизму. Збагнути її на практиці виявилось так само непросто, як гоголівський афоризм про те, що «рідкісний птах долетить до середини Дніпра». В обох випадках очевидне – не самоціль, важливіше – як воно мислиться. Козацький образ привертає увагу парадоксальністю, незвичністю поведінки, які перетворили його в екзотичний об’єкт(7). «Звичаї у запорожців дивні, вчинки хитрі, а мова і вигадки гострі й переважно схожі на глузування».(8) Усе це відображає своєрідне життєве кредо, сформульоване в одній зі сцен «Пропалої грамоти» самим Нечистим. Тим примітніше, що такі рідкісні адекватні представники козацького племені на кіноекрані, якими стали Василь зі своїми побратимами, є надбанням комедійно-фантастичної кіноповісті. Вони не відмовляють собі у земних втіхах, але водночас «живуть по Писанію»; вміють воювати, хоч би й із нечистою силою, але заради миру по-філософськи поводяться у подружньому житті, в якому не гребують і «бабською роботою», як Василь, «заскочений» камерою за мотанням пряжі; вдатні на вигадки та скажуть правду у вічі чи то Чорту, чи то Цариці. Власне, остання деталь і призвела до заборони фільму, таким чином дячкові ***ської церкви було заказано розповідати з екрана про пригоди свого діда, козака Василя, на довгих 13 років(9). Звичним для історичного кіно браваді та героїчній патетиці автори «Пропалої грамоти» протиставили інший спосіб репрезентації національної історії – «амбівалентний карнавальний концепт увінчання-розвінчання»(10). Такий підхід виявився продуктивним – стрічка донині зберігає свою патріотичну харизму, будучи одним з найпопулярніших зразків українського кіно.
Сценарій «Небилиці про Івана, знайдені в мальованій скрині з написами» (1983) складається з кількох оповідок, де «такий собі Іван сміхованець», мандруючи світом, утрапляє в різні ситуації. Цей сценарій, створений на фольклорному матеріалі (з казок, байок, легенд та пісень), на відміну від решти авторського доробку Івана Миколайчука, не є спробою інтерпретації або цитування фольклорних форм, навпаки – його написано із дотриманням їхніх стильових засад. Тому його герой є хрестоматійним образом, котрий у різних варіаціях оспівується переказами багатьох народів світу: «Дурний та Мудрий, – кажуть, його зброя! В панів – злидар, в народі кажуть – пан!»(11) , і згідно з місцевою традицією, – «зоветься, звісно, він Іван!». Мандруючи світом, він одним дарує прозріння, інших спритно обводить круг пальця. В цілому ж філософія цього персонажа полягає у тому, що він виконує власну місію «співом, жартами і кпинами»: «Отак поволеньки, поволеньки добродійством вернув собі я зір і став химерником у світі! Вернув я собі зір – поверну й вам!»(12). Ця мораль заодно підсумовує значення і мету гумору у філософській візії Івана Миколайчука.
Миколайчук на зйомках Вавилону ХХ |
Серед галереї типажів, виписаних Миколайчуком-режисером і сценаристом, на окрему увагу заслуговують жіночі образи та антигерої: Мальва, Пріська і Бурбела – з «Вавилону ХХ», Вівдя, Дана й Орест – з «Білого птаха…» Драматургія згаданих героїнь має діалектичний склад і вибудовується із синтезу порочності й чесноти. Контрастними і, можна сказати, закономірними доповненнями до теми Жінки в Миколайчуковій творчості – гумористичним та елегійним відповідно – є дружина козака-Василя та мати братів Дзвонарів Катрина: по-суті вони відображають дві сторони однієї медалі – сімейної жінки, побаченої очима чоловіка, а також дитини.
За неписаною традицією антигерой у мистецтві радянського періоду був речником тих авторських думок, що перебували під ідеологічним табу. З цієї позиції куркуль Бурбела у «Вавилоні» та повстанець Орест у «Білому птахові…» репрезентують дві провідні ідеологічні суперечності, які пронизують українську історію ХХ ст.: вавилонський Бубела не зовсім скидається на типового куркуля з програмних радянських творів, він полемізує з сільським філософом Фабіаном і у своїй поважній та хижуватій суті протиставляється запальному ентузіазмові більшовиків. Роль Ореста Миколайчук як співавтор сценарію «Білого птаха…» задумував для себе, як би він її подав – залишиться загадкою (більшою інтригою міг бути хіба Марусяк, зіграти якого за написаним спільно з Борисом Дзюбою та Борисом Івченком сценарієм «Камінної душі»(13) мав намір Миколайчук). Ймовірно, ця роль тяжіла б до філософського потрактування, подібно Романові в «Анничці» (1969). Орест як він є – у виконанні Богдана Ступки – вкладається у схему гуцульського фольклору, виглядаючи версією опришківського ватажка.
Резюмуючи образ українця в рецепції Івана Миколайчука, слід відзначити два ключових підґрунтя – філософію сковородинського типу та фольклорну традицію. Об’єктивною відмінністю є та обставина, що до Івана Миколайчука феномен «української душі» показували з позицій режисерського кіно, таким чином – у формі більш абстрагованій, а отже, певною мірою дистанційованій від глядача. Миколайчук оживив у нас самих себе – нашу не так історичну, як ментальну пам’ять.
1 Миколайчук І. Набилиці про Івана, знайдені в мальованій скрині з написами: літературний сценарій // Білий птах з чорною ознакою: Іван Миколайчук: спогади, інтерв’ю, сценарії / Упор. М. Миколайчук. – К.: Мистецтво, 1991. – С. 378.
2 Див.: Дмитриев А. Социология юмора: Очерки. – М., 1996. – http://www.philosophy.ru/iphras/library/wlaugh. html
3 Скіданова В. Гумор у фольклорній творчості українського народу. – http://www.philosophy.ua/lib/ 15skydanova-doxa-7-2005.pdf
4 Сценарій «Пропалої грамоти» написав Іван Драч. Режисер – Борис Івченко.
5 http://uk.wikipedia.org/wiki
6 Крім «Вогнем і мечем» Єжи Гофмана, йдеться про екранізації «Тараса Бульби».
7 Детальний опис козацької «поведенції» записав Д. Яворницький зі слів І.І. Россолоди: Эварницкий Д. Запорожье в остатках старины и преданиях народа. – К.: Веселка, 1995. – С. 244–272.
8 Яворницький Д. Історія запорізьких козаків. – Т.1. – Львів.: Світ, 1990. – С. 177.
9 Завершена 1973 року, «Пропала грамота» вийшла у прокат після 1986 року. Див.: Госейко Л. Історія українського кінематографа. – К.: KINO-KOЛO, 2005. – С. 250.
10 Кандинська В. Концепція національної історії у фільмі «Пропала грамота»// Кіно-Театр. – 2003. – № 2. – http://www.ktm.ukma.kiev.ua/show_content.php?id=80
11 Миколайчук І. Небилиці про Івана, знайдені в мальованій скрині з написами: літературний сценарій // Білий птах з чорною ознакою: Іван Миколайчук: спогади, інтерв’ю, сценарії / Упор. М. Миколайчук. – К.: Мистецтво, 1991. – С. 319.
12 Там само. – С. 316.
13 Див.: Іван Миколайчук: Сценарії. – К.: Редакція журналу «Міжнародний туризм», 2008. – С. 15–52.
Ольга Ямборко
Кіно-Театр. – 2012. № 2
Немає коментарів:
Дописати коментар