На початку 1970 року сценаристів Івана Миколайчука та Юрія Іллєнка редактори Держкіно УРСР звинуватили у просуванні біблійних мотивів: суворо дотримуючись атеїзму, пильне око наглядача побачило ці мотиви у сценарії «Білий птах з чорною ознакою», зокрема у сцені з малим Георгієм, який у чужих садах шукав дерево пізнання добра і зла.
В умовах суворих заборон релігійної тематики Іван Миколайчук сприяв християнізації українського кіно і як актор. Всуперч прописам атеїзму робив це, хоча непомітно, але послідовно. Це видно тоді, коли його Іван Палійчук ставить свічку і хреститься під час церковної служби у вербну неділю, коли його герой – син Івана Дідуха – мовчки молиться, прощаючись з односельцями у «Камінному хресті», коли його Петро Дзвонар з поглядом сповненим віри в Бога цілує руку отцю Мирону, що благословляє засівання їхнього поля. А як невимушено його козак Василь читає «Вірую» у «Пропалій грамоті»!
Та чи не найбільшою мірою Миколайчук-актор, хоч як це парадоксально, розкрив питання віри, втілюючи образ комісара Громова у фільмі «Комісари».
Про цього персонажа і його сумніви у правомірності непу (появу якого зумовила знаменита установка «крок вперед, два кроки назад») написано дуже багато, як і про сам фільм «Комісари» Миколи Мащенка (1970) за повістю Юрія Либединського. Офіціоз сприйняв його як замах на «святе» – як критику комуністів, що зрадили свої ідеали й погрузли у споживацтві й демагогії, бо неважко було події початку 1920-х сприймати як розповідь про кінець 1960-х. І хоча постановник оперував словами, дискусією між друзями Громовим і Лобачовим, а не конкретними справами, ідея фільму поставала чітко і виразно. Коли після численних цензурних перешкод фільм усе-таки вийшов на екрани, інтерес до нього був великий (саме завдяки отим заборонам).
У «Комісарах» не було й безсторонності: ідея революції як святої справи втілювалась у живих особистостях, для яких героїчні бої вже позаду, а попереду – опанування знань, необхідних для мирної праці. Та з реальністю часів непу учорашній боєць революції Громов входив у суперечність. Вважалося: комісар не має права на сумніви, та сумніви Громова небезпідставні – він бачить, що революція вироджується в обивательщину, корисливість не тільки рядових революціонерів, а й партійців. Хоч як переконував його комісар комісарів Федір Лобачов, що не слід критикувати лінію партії, та Громов залишається при своїй думці й тільки моральним і фізичним стражданням спокутує «зраду» спільних інтересів. Мащенко порушував проблему моральної чистоти членів партії, і вона викликала відгук у глядачів.
Багатьох у тому фільмі вразила сувора аскетична манера, в чому велика заслуга кінооператора Олега Мартинова, своєрідна інтонація, а також те, що герой картини звертається до глядачів (такий прийом застосував ще в середині 1930-х О. Довженко в «Аерограді»). Режисер пропонує колективний портрет комісарів, і тут важливі візуальні характеристики, які талановито увиразнив Олег Мартинов. Та саме робота Миколайчука найбільше сприяла тому, що «Комісари» стали рідкісним випадком в Україні, коли фільм впливав на соціально-ідеологічні аспекти. Саме тому фільм і змушували калічити, аби знівелювати цей вплив.
«Комісари» як ні жоден інший фільм Мащенка піддається різним інтерпретаціям – і в його полісемантиці чи не найбільше заслуга знову ж таки Миколайчука. Актор переконливо розкриває психологію свого персонажа, котрий переживає інтелектуально-світоглядну кризу. Актор через Громова творить атмосферу напруги не в середовищі комісарів (повторюю, дискусія відбувається тільки між двома комісарами), він апелює до глядача, до його мислення і почуттів. Він ніби вводить глядача у щось приховане, в закулісні справи. Ні, йдеться не про оборудки (вони досить скоро приживуться в суспільстві будівників соціалізму), а про інтелектуальний вимір, про свідомість і моральну чистоту людей віри.
Російські кінознавці нині трактують «Комісарів» Мащенка як фільм про палких віруючих (недаремно режисер поселив персонажів фільму в монастирі, а портрети кожного з них сприймаються як іконописні), пояснюючи, що «релігійну підсвідомо природу суперечки про революцію Мащенко розсекретив»[1].
А для українського глядача не менш важливим є українське єство комісарів, які співають народну пісню «Їхав козак за Дунай», що свого часу до глибини душі зворушила Бетховена, – й ця безсмертна мелодія зазвучала як супровід дуже ефектного епізоду. Мащенко вважав цю сцену однією з найважливіших у своїй творчості: «Я встиг зняти в «Комісарах» епізод «прощання з революцією» – комісари востаннє скачуть на білому коні, прощаючись з тим, за що рубалися шаблями в роки громадянської війни. Прощалися з козацькою піснею на вустах»
[2].Перші самостійні фільми Микола Мащенко поставив у середині 1960-х, але справжнє визнання прийшло до нього в 1970-му з фільмом «Комісари». Він стає одним із провідних режисерів українського кіно і вже на початку 1980-х має найвищі регалії республіки: звання народного артиста та лауреата премії ім. Т.Г. Шевченка. Саме в «Комісарах», фільмі про революціонерів у пореволюційний час, чітко визначилися художні уподобання й коло творчих інтересів режисера. Не забуваймо, хто активно посприяв цьому визнанню.
Лариса Брюховецька
Немає коментарів:
Дописати коментар