Творчий портрет кіноактора Івана Миколайчука вперше було представлено на сторінках журналу «Новини кіноекрану» 1967 (№4). Текст «Наодинці з героєм» Онисима Мельника не відзначався оригінальністю, а скоріше тогочасними газетними штампами: «Не думалося випускникові сільської школи в ті дні, куди винесе його життєва бистрінь». Сповнений епітетів на зразок «карпатський легінь», цей текст через 53 роки доносить до нас подив з приводу стрімкої кар’єри юнака. На той час його вже хочуть знімати багато режисерів, та, на думку автора, неабияким його успіхом актора стала роль Давида Мотузки у фільмі «Бур’ян» Анатолія Буковського. А фотопортрет на обкладинці цього видання, також у тогочасному стилі, вийде вже наступного року в травневому номері. Цей журнал згодом ще вмістить на обкладинці фото актора.
1972 року в Україні – зміна влади. Починається гоніння на все українське. В тому числі на кіно, яке так натхненно творили Параджанов, Іллєнко, Осика, Миколайчук. Наступного року в Москві, в Бюро пропаганди радянського кіно, було випущено друком буклет про Івана Миколайчука кінокритика Людмили Лємєшевої. Про те, що було з ним далі, розповідь авторки: «На рідній батьківщині пильнували: хтось із референтів кладе буклет на стіл Маланчукові[1] (який змінив на бойовому посту Овчаренка) і той пише в куточку: «Знайти винного і покарати». Відповідний донос летить до Москви, там збирають секретаріат СК СРСР і приймають рішення: готовий 50 000 тираж (!) пустити під ніж, видавців покарати. На чергове засідання секретаріату з цього скандального приводу було запрошено Мащенка (друга після Т. Левчука особа в тодішній СК України). Як сказав мені потім Марлен Хуцієв, автор «Комісарів» кинувся на захист двох «українських націоналістів» – Івана Миколайчука і, смішно сказати, мене (росіянку по крові і мові), немов на амбразуру. В результаті було прийнято нове рішення – видавати новий варіант буклету, з тим же автором. За невикоріненою звичкою запізнюватись, я приїхала в московський Будинок кіно, коли вже всі розходились, і була представлена тим, хто залишився, майже як героїня. І тільки Мащенко, прикидаючись, погрозив: «А з тобою ми ще в Києві розберемось». Але очі в нього переможно блищали, немов він щойно виграв Полтавську битву. (…)
Текст нового буклету щодо літературних якостей виявиться, як на мій смак, навіть кращий за перший, але в ньому фігуруватиме якесь поетичне кіно взагалі – без назв фільмів (!); кадри з «Тіней» та «Білого птаха» зникнуть, а на першій та останній сторінках обкладинки замість розкішних портретів Івана з козацькими вусами, зроблених Миколою Гнисюком на зніманні «Пропалої грамоти», з’являться нудні знімки з якихось нікому невідомих нудних фільмів»[2].
З появою журналу «Кіно-Театр» (1995 рік) портрети Івана Миколайчука – і в ролях, і в житті – виходили регулярно: і до ювілеїв, і просто як спогад про золотий вік українського кіно, натхненним творцем якого він був. Його іконописний лик, до якого можна звертатися, підтримує нас, вселяє віру в незнищенність добра і краси.
Немає коментарів:
Дописати коментар