Сценарій Еліан Сабате та Івана Миколайчука «Острів сліз» був написаний 1985 року і ґрунтувався на реальних подіях. Він видавався двічі: у книжці Івана Миколайчука «Сценарії» (2008) і з нагоди його 75-річчя окремим виданням в редакції журналу «Кіно-Театр» (2017) за умовами Всеукраїнського конкурсу «Ілюстрації до непоставлених сценаріїв Івана Миколайчука».
Зі студентами Національного університету «Києво-Могилянська академія», яким, крім лекцій з історії кіно, пропоную самостійний перегляд класичних фільмів з подальшим аналізом на семінарах, я запропонувала вийти за межі затвердженого робочого плану: прочитати сценарій «Острів сліз» і написати відгук на двох сторінках. Експеримент виявився вдалим, насамперед тому, що студенти, які, ніде правду діти, часто «стягують» тексти для своїх рефератів з інтернету, тут могли покладатися тільки на себе, їм випала нагода самостійно осмислювати твір. І по-друге, з 75 студентів, які написали відгук, майже всі були одностайні: сценарій їх вразив і вони шкодували, що не було реалізовано фільму.
Нині нерідко можна почути нарікання, що сучасна молодь не знає, хто такий Іван Миколайчук. Так, це правда, і це прикро, але звідки їм його знати? Звертання до класичних фільмів при вивченні в школах літератури, історії, мистецтва офіційно запроваджено в шкільних програмах Польщі, США та інших країн. Пропозиція НСКУ запровадити таку практику в українських школах не знайшла підтримки в МОН України 1918 року, тож школярі позбавлені можливості долучатися до найкращих здобутків нашого кіно.
Мене як дослідника українського кіно й викладача відгуки студентів на сценарій «Острів сліз» зацікавили, і насамперед – мірою заглиблення у твір, умінням помічати та осмислювати деталі. Я навіть не очікувала на таке аналітичне й разом з тим емоційне сприйняття цього твору, співчуття до трагічної долі героїні. А ще цей незвичний колективний аналіз засвідчує тугу за українськими фільмами, від яких в Україні відлучили цілі покоління. В результаті виникла ідея змонтувати з фрагментів тих відгуків цілісну картину, таку собі мозаїку, яка, на мою думку, дає повне уявлення і про сценарій, і про його мистецьку цінність та актуальність.
Лариса Брюховецька, старший викладач кафедри культурології НаУКМА, головний редактор журналу «Кіно-Театр»
Студенти про Івана Миколайчука та його сценарій «Острів сліз»
Ірина Павлище: «Іван Миколайчук – видатний кіноактор, режисер та сценарист – увійшов в історію світової кінокласики як людина, котра жила своєю професією, віддавалася їй повною мірою і несла тяжку ношу акторства з гідністю у своєму житті. Перша і найвизначніша роль, що зробила його впізнаваним, – Іван Палійчук в «Тінях забутих предків». Далі не менш відомі у «Сні», «Камінному хресті», «Білому птахові з чорною ознакою» та в низці картин, що стали світовою кіноспадщиною.
Він був ще студентом, коли над ним засвітилася зоря удачі. Він не втратив шанс і вже в 22 роки зіграв ту роль, яка відкрила йому шлях до великого майбутнього.
Це людина, котрій Бог подарував неймовірний талант служити людям власним мистецтвом. Він реалізувався не лише як успішний актор, але і як режисер та сценарист. Таких людей, які повною мірою скористалися власною щасливою долею і розвинули усі свої таланти, не багато на землі.
Іван Миколайчук обрав тернистий шлях актора, режисера та сценариста не для того, щоб розвинути власне «я» і самоутвердитися, це була стежка до духовної реалізації. Своїми сценаріями він умів фіксувати видимий світ, довкілля, природу, що демонструє вихід митця за межі видимого, у трансцендентні світи. Митець власними роботами намагається окреслити екзистенційні питання усього людства і окремої людини. Актуальна проблема і гостро поставлене запитання – ось, що робить сценарій цікавим і сучасним. Усе це має доповнюватися особливостями і художніми засобами кінематографа, які допоможуть режисеру зняти якісну картину».
Анна Соловій: «Мабуть, жодна людина не залишиться байдужою, прочитавши сценарій, він залишається глибоко в серці. В цьому була величезна заслуга Івана Миколайчука, “неблагонадійного”, справжнього українця, він ставився до цієї роботи, як і до проблеми еміграції, віддалення від рідної землі з неймовірною трепетністю та болем, лише він міг створити такий сценарій. Якби не хвороба Миколайчука, не його смерть, якби все ж фільм зняли, він став би неповторним внеском в українську і світову кіноіндустрію».
Історія написання сценарію
Аміна Баддауї: «Історія написання сценарію “Острів сліз” є дійсно цікавою. У середині 1980-х років неабиякого резонансу набуло повідомлення інформаційного агентства «Рейтерс» про емігрантку, яка через незнання мови пробула у божевільні понад півсторіччя. Ця новина шокувала багатьох, а французьку кінорежисерку Еліані Сабате шокувала настільки сильно, що в неї з’явилося бажання зняти за його мотивами фільм. Вона вирушила до України, аби знайти село Катерини, відшукати її рідних, написати сценарій, знайти однодумців, зняти фільм та розказати про цю історію світові.
Таким однодумцем виявився Іван Миколайчук, якого вона розшукала через посольство. Іван Миколайчук відгукнувся на пропозицію закордонної колеги і не тільки почав роботу над сценарієм, а й організував поїздку до Луцька, щоб підшукати автентичні місця для зйомок майбутнього фільму. Обоє відвідали Волинь у 1985 році та навіть зробили спробу знайти нащадків емігрантки, проте це не увінчалося успіхом. Їм не вдалося побачити необхідне для фільму українське село через політичний контроль».
Ірина Павлище: «Оскільки Іван Миколайчук не заходить справжнього волинського села, він змінює місце проживання героїні на свій рідний край – Буковину. Так у сценарії виринають не волинські, а буковинські краєвиди».
Анна Гнатенко: «Обоє написали сценарій, однак француженка визнала варіант Миколайчука кращим. Тема розлуки з рідною землею й справді “боліла” Іванові, тож йому вдалося описати цю історію надзвичайно яскраво».
Аміна Баддауї: «Не слід забувати й 1965 рік, фестиваль у Аргентині, який дав крила “Тіням забутих предків”. Можливо, сльози в очах українців-емігрантів Іван побачив саме тоді».
Сюжет і проблеми, порушені у творі
Ярема Йосипенко: «Острів сліз» – розповідь про те, наскільки безцінною є рідна земля, незважаючи на те, які б складні часи на ній не настали. Автор зображує те, чого шукачці кращої долі так не вистачатиме на чужині, – традиції рідної батьківщини. Наскільки ж велику і водночас непомітну роль у житті людини відіграє її оточення; наскільки ж важливим є факт соціальної взаємодії і ментальної з’єднаності з суспільством, яке людину оточує. Живучи в звичайній буденності, людина не звертає на це уваги, однак варто втратити цей зв'язок, як він стає помітним і усвідомлюється його необхідність».
Дарина Матковська: «Тема еміграції та страждань певної людини чи сім’ї неодноразово висвітлювалась у літературі й кінематографі. Одна з найвідоміших книг це, напевно, “Грона гніву” Джона Стейнбека, а в українському варіанті, звичайно, новела Василя Стефаника “Камінний хрест” і однойменний фільм Леоніда Осики. Якщо у першому творі ми читаємо про історію та поневіряння однієї сім’ї, яка руйнує уявлення про “американську мрію”, а в другому – про почуття та тривожність окремої людини, яка лише збирається від’їжджати до Канади, то зовсім іншу історію, яка раніше не висвітлювалася, ми дізнаємося зі сценарію Івана Миколайчука “Острів сліз”».
Ольга Валькевич: «Сюжет сценарію заснований на реальних подіях. Двадцятирічна Катерина Ясенчук із сином Ясиком прибуває на кораблі до Нью-Йорка в 1915 році. Майже одразу, поки мати, попередньо прив’язавши сина мотузочкою до речей, домовляється про роботу, маленький Ясик безслідно зникає. Катерина в істериці шукає сина вулицями великого міста, де ніхто її не може зрозуміти. Перехожі та поліція її розпач через неможливість порозумітися сприймають за божевілля. Так дівчина опиняється у психіатричній лікарні. І тільки через кілька десятків років, коли там з’являється санітарка українського походження Катя, вдається довести, що Катерина потрапила сюди через мовний бар’єр. Жінку виписують із лікарні, де вона провела більшу частину свого життя. Решту вона доживала у монастирському притулку».
Лариса Боковенко: «Чоловік Катерини не повернувся з війни і вона в пошуках кращого життя, змушена була поїхати в далеку Америку. Саме цей факт дає характеристику жінці, показує що вона здатна на рішучі дії. Але, окрім того, що вона не знала мови, її труднощі по прибутті в чужу країну не закінчилися. Висвітлено проблему з безробіттям, оскільки потрібно було влаштуватися хоч кудись, щоб мати змогу вижити на чужині. Коли емігранти дісталися берегів нового континенту, всі розійшлися у пошуках роботи, тоді і Катерина підійшла до чоловіка, що прийшов у порт, домовитись про місце роботи, але вона не подумала, що залишити малу дитину, прив’язавши мотузкою до багажу, буде поганою ідеєю. На жаль, люди жорстокі, особливо до чужого горя. Тому байдужість людей – це ще одна проблема. Коли дівчина не знайшла свого сина, і почала повторювати незрозумілі слова: «Моє дитя... моє дитя.. Ясику... Ясику..» люди, які проходили повз, намагалися обійти її якнайдалі».
Уляна Комар: «В “Острові сліз” вражає проблема материнства. Те, що пережила Катерина, можна назвати найгіршим покаранням для матері. Вона втратила єдину дитину. Катерина покинула рідну країну, батьків та свій дім для того, щоб почати нове життя в новій країні задля кращого майбутнього свого сина».
Аміна Баддауї: «Мені здалось дуже символічним те, що ніхто не міг зрозуміти Катерину і розділити її болю, що свідчить про неймовірну силу втрати. Головною проблемою виступає не тільки важке життя емігрантів, а й обставини, які змушують людей покинути Батьківщину в пошуках кращого життя. Ця несправедливість переслідує головну героїню з самого початку і, покинувши рідну землю, вона зрештою втрачає все, але її очікує найтяжчий шлях – примирення з цим».
Валерія Швед: «Острів сліз» також показує нам долю кількох інших людей, що їдуть до Америки. Бідні люди збирали кошти роками задля омріяного квитка до Нью-Йорка. Їх чекала надзвичайно тяжка подорож кораблем «Богемія» тривалістю у декілька десятків днів. Люди різних національностей стикаються з хворобами, голодом та холодом. Та навіть для тих, хто пройшов той шлях, може чекати заборона в’їзду до країни. Саме тут ми дізнаємося про походження назви запланованого кінофільму. Острів сліз – це місце, подібне пропускному пункту на кордоні. «Декого повертають звідси по старості, через хвороби… Чи просто тому, що не сподобалось владі». Чоловік, якому через туберкульоз дозволили потрапити до Америки лише після тривалого лікування, не виніс такої відмови та повісився. Багато людей померли від хвороб ще на кораблі».
Ірма Реріх: «Нам з висоти прогресу XXI століття видається мало можливим, щоб у такому “різнобарвному”, вільному мегаполісі, майже у “демократичному раю” людина тою чи іншою мірою так постраждала через свою “інакшість”. Але кіносценарій І. Миколайчука, хоча й про події столітньої давності, – це відверте, сміливе, відчайдушне занурення у животрепетне питання. Це, як на мене, перш за все, проблема нерозуміння й несприйняття людьми культурних кодів один одного, тих, з ким живеш пліч-о-пліч, – трагедії, до яких це може призвести, легко згадати навіть після історичного екскурсу людської історії».
Ольга Заєць: «Для Катерини еміграція виявилась не шляхом з України до Америки, а шляхом з України до Острову Сліз. Вона так і залишилась на цьому хиcткому містку між минулим життям та майбутнім, не маючи змоги повернутись назад та не отримавши свого місця в новому світі».
Мистецька цінність сценарію
Ольга Валькевич: «Тематична цінність сценарію розкривається через якісно пропрацьований сюжет, що містить велику кількість художніх деталей. Саме вони дають можливість інтерпретувати смисли, вкладені в них.
Важливою деталлю є флешбеки, що оформленні як зворотні кадри. Чим далі сюжет розвивається, тим більше їх стає, а, отже, читач/глядач детальніше дізнається про життя Катерини до еміграції. Це її видіння і ностальгічні спогади про її молодість. Цікаво, що українське життя у героїні викликає лише теплі та світлі спогади, ніби стираючи моменти бідності та горя, які змусили дівчину шукати нового життя за океаном.
Особлива символічність надана образу Нью-Йорка, адже для героїв це шанс на щасливе життя. Вони називають його “золотими воротами” та “казковою Америкою”. Замість омріяного життя вони отримують труднощі й раніше невідомі їм жахи. Це простежується на прикладі Катерини: втрата сина, понад 50 років життя у божевільні.
Цікавим є зображення часопростору. Текст містить у собі багато часових маркерів: Перша світова війна, вибори президента Рузвельта та прихід до влади Гітлера, Ялтинська конференція, падіння акцій на Волл-стріт, перший політ на Місяць та інші. Відлік часу починається із 1895, року народження Катерини, далі описуються детально події 1915 року – її приїзд до США та запроторення до божевільні, а потім наступні роки ніби випадково згадуються, а саме: 1925, 1933, 1937 та остання згадка конкретного року із життя героїні 1969 – рік, коли вона покинула лікарню. Цей прийом датування часу навмисно використаний, щоб зобразити швидкість і динамічність подій у світі, які контрастно протиставляються сталості та одноманітності буднів Катерини у лікарні. Так її життя стає позачасовим та однопростірним упродовж 55 років».
Дар’я Устюшенко: «Нелінійний сюжет, який розкривав головну героїню поступово, – ідеальне вирішення для такої історії. Спогади про рідну землю демонструються з особливою любов’ю та романтичністю».
Анна Соловій: «Перед читачем/глядачем постає історія, побудована уривками флешбеків, снів, кадрів сучасного (на певні моменти) світу, паралельним зображенням деяких міні-сюжетів і зображенням самої Катерини. Використання цих прийомів, ще й у великих кількостях, роблять сценарій незвичайним і підвищують цікавість. На мою думку, досить символічним є те, що саме на Великдень українки, так би мовити, віднайшлися, через крашанки і два слова: “Христос воскрес!”, саме в день чуда Божого».
Ірина Дубик: «Величезна увага до деталей сюжету. Так, наприклад, у тексті точно зазначається час («13.00», «Годинник показує 15.25») та місце («Катерина у великій палаті», «Клініка» тощо). Деякі речі стають образами-символами: обручка, хрестик, гроші, чобітки, дзеркальце і навіть квасолина, яка нагадує головній героїні про її сина Ясика. Уведення окремих деталей створює образну і тематичну рамку сюжету: так, наприклад, на початку та наприкінці тексту ми бачимо хрестик, дзеркало, чобітки Катерини та уже не потрібні їй гроші як символ утраченого часу».
Олександр Липник: «Миколайчук підіймає питання національної самобутності українців. Коли у Катерини запитують, звідки вона прибула, різними мовами, в тому числі російською, то вона не реагує. Ми можемо здогадатись, що Катерина розуміє російську, бо вона застигає, почувши звернення лікаря цією мовою, проте тоді знову продовжує свій монотонний наспів. На мою думку, Миколайчук хотів висловити протест проти ототожнення українців і росіян, Катерина не відгукнулась на російську, хоч і розуміла її».
Ірма Реріх: «Зображення плину років, що Катерина проводить у палатах, супроводжується вставками кадрів глобальних подій, що відбуваються у світі. А як ми знаємо, ХХ ст. було вкрай багате на них – від подій неймовірної трагічності (напр.,Світові війи) і до подій, що дарували людству неабияку віру і надію у себе (освоєння космосу, по яке Катерина дізнається з телеекрану). Це, як на мене, не тільки засіб виразності для роботи зі структурою часу, це ще один сильний контраст, якими так рясніє сюжет. Насмілюся зробити припущення, що думка: “людське життя – це контраст” є справжнім кредо Івана Миколайчука як митця у цьому творі. Сцена (одна з фінальних), яка вразила мене до глибини душі і яку я сильно волію побачити втіленою на великому екрані, – це сцена, де літня Катерина змиває ганчіркою зі стіни покинутої нею палати свої розписи. Це момент неймовірної символічної насиченості: ніби ці чудові квіти – то життя, а вода, що перетворює бутони на патьоки, – то неминучий і необхідний плин часу…».
Марія Махотко: «Важливим є мотив сну як єдино можливе побачення із сином. У снах Катерина бачить свого Ясика закоханого у вродливу дівчину, яка відв’язує його від речей і веде за собою. Згодом героїні сниться весілля молодят в українській хаті».
Олександр Липник: «Сценарій – це історія Катерини Ясенчук після еміграції до США і зворотні кадри – життя Катерини до поїздки. Це гармонійно переплітається між собою, не ділячи сценарій на дві умовні частини. Чим далі рухається сюжет, тим у давніше минуле Катерини ми переносимось, та дізнаємося все нові й нові факти з історії її життя, знайомимося з українським побутом. Відкриваємо для себе нові горизонти розуміння проблематики всього українського народу в особі Катерини Ясенчук, котра не дивлячись на свій збірний образ, є цілком реальним персонажем. Зворотні кадри розміщені не хаотично, їх поява зумовлена якимось тригерами, наприклад, прибиті до підлоги меблі в палаті, які викликають у Катерини спогади про трюм корабля де були залізні ніжки ліжок».
Поліна Сахневич: «Є персонажі, що безсумнівно викликають певний спектр емоцій та емпатію, з’являються питання, на які хочеться шукати відповідь, є і відповідна мораль, проблеми, висновки. Вважаю: це тому, що потрібна людина помітила потрібну історію. Митець, який на власні очі бачив сльози українських емігрантів та жінка – символ невинності, життєлюбства, десь навіть колориту, в безглуздо помилковому й несправедливому збігу подій. Відірвана від Батьківщини, хати, родини та того, у кому бачила сенс свого життя, Катерина Ясенчук п’ятдесят п’ять довгих років позбавлена рідної мови та майбутнього, проте не позбавлена здорового глузду у психіатричній лікарні.
Анна Гнатенко: «Композиційні особливості твору дозволяють яскраво зобразити життєвий шлях героїні. На тлі головної сюжетної лінії – перебування Катерини у психіатричній лікарні – час від часу з’являються вставки її спогадів. Цей прийом допомагає пізнати деталі життя та краще зрозуміти персонажа. Майстерно показане «переключення» між головною лінією подій та спогадами: автор використовує об’єднуючий елемент (наприклад, у кінці одного з фрагментів у лікарні увага Катерини падає на прибите до підлоги ліжко в палаті, а новий спогад починається з опису ліжок та інших предметів побуту у корабельному трюмі, де перебувають емігранти).
Єгор Славицький: «Виразно показано тогочасний “побут емігранта”, події на пароплаві, опис людей та їх взаємодія. Більшість намагається бути дружелюбними з іншими, адже всі вони в одному човні. Як буквально так і фігурально, тікають в пошуках кращого життя. І останні хвилини перед висадкою на “Острів сліз” підтримують одне одного, адже неважливо ким вони були до, після виходу всі будуть рівні і хто знає, що може статися. Далі йде нашарування різних факторів, які допомагають пережити перші моменти в Америці разом з прибулими. Перевірка на хвороби, пошук роботи, великі натовпи людей і місто яке ніколи не зупиняється».
Поліна Сахневич: «Острів сліз як місце, що буквально могло спонукнути до самогубства та чия назва говорить сама за себе, водночас для когось було новим аркушем життя, свіжим подихом повітрям, тим самим місцем порятунку для обездолених. Відмова хворим людям була вироком для них, натомість можна лише уявити скількох жителів міста ця сама відмова врятувала від зараження. На своєму шляху Катерина зустрічала іноземців, і всі вони різні, різнилось і їхнє ставлення до «божевільної». Від зневаги та ігнору до допомоги та розуміння. Але чи хтось винен у її нещасті, втраті рідного сина? Якщо шукати когось конкретного – Всесвіт, його структура, безжальний збіг людей у часі та просторі. Це змушує задуматись і про свою участь, завтрашній день, його невідомість, необмеженість».
Психіатрична лікарня
Уляна Комар: «Ще одна проблема, яка присутня в “Острові сліз”, – це проблема божевілля. Незабаром після того, як Катерина потрапила в клініку, її поселяють у кімнату із важкохворими. Очима Катерини ми бачимо різні стадії психічних хвороб. Хтось кричить, лежить на підлозі, виривається. Ці образи закарбовуються в пам’яті, і ще яскравішими вони були б, якби ми дивилися, а не читали цю сцену».
Костянтин Гречанінов: «Парадокс, коли країна, яка, як була так і є найбільшим оплотом глобалізму та мультикультуралізму, не може зрозуміти одну людину настільки, що визнає її душевнохворою, а в лікарні ще й вирішує перевести на жорсткий режим. Такий перебіг подій спершу здається вкрай абсурдним».
Богдан Стажко: «Майстерно передана атмосфера психіатричної лікарні, ніби автор сам побував там якийсь період часу або йому детально розповіли реалії цього місця».
Анастасія Пліщенко: «Між лікарями сталася певна дискусія – лікар Фінлей захищає пацієнтку, вказує, що вона психічно є абсолютно здоровою. Однак, рішення залишається незмінним».
Софія Дробот: «Агресивна поведінка Катерини була виправданою (син Ясик загубився), вона просто запанікувала та в неї почалася істерика. Мені зовсім незрозуміло, чому працівники лікарні не могли знайти людину, яка б говорила українською, аби розпитала її, що з нею трапилося. Це дуже важко зрозуміти людині, котра живе у ХХІ столітті. Цінності людського життя на той момент майже не було. Виникає враження, що всім було байдуже до долі цієї жінки. Так, деякі лікарі здогадувалися, що вона не божевільна, але нічого не могли зробити.
Маргарита Врублевська: «Героїня впродовж кількох місяців взагалі не говорила, а здебільшого малювала на стіні олівцем, який випав з кишені медсестри. Цікавою деталлю є те, що спочатку вона намалювала вікно, наче хотіла подивитись через нього на свій двір на рідній землі. Навколо вікна Катерина малювала традиційний український розпис, вона вже втратила надію розповісти навколишнім про те, звідки вона родом, проте могла сказати це у малюнку, який старанно виводила на стіні. Крім інформації про своє походження, Катерина висловлювала у своєму розписі сум і тугу за Батьківщиною, а також, можливо, жаль через те, що зробила вибір в бік невідомого життя».
Марія Махотко: «Мотив жіночого мовчання є трагічним, оскільки українка не може пояснити іншою мовою свою ситуацію, а будь-які прояви емоцій і почуттів сприймаються американцями як ознаки божевілля».
Лариса Боковенко: «Катя, яка відіграла важливу роль у житті жінки, дуже добра. Вона за свої кошти купила Катерині квиток на літак, зробила американський паспорт. Хоч жінка і скучила за рідним краєм, та відмовляється летіти, пояснюючи що вона вже стара та її ноги вже стомлені. Єдине, що просить Катерина, це щоб жінка (яка збирається летіти на її Батьківщину) взула чоботи, які їй дала Катерина Ясенчук, і походила по її рідній землі, її селом. Мабуть те, що зробили для неї люди, які повернулися з поїздки в Україну, Катерина Ясенчук запам’ятала на все життя, адже їх аматорський фільм, сувеніри які дарували їй люди, – це, мабуть, найкраще, що вона бачила за своє життя. І той момент, коли Катерина йде через сад усміхаючись, дає нам зрозуміти, що вона за стільки років дійсно щаслива».
Аміна Баддауї: «Образною деталлю є чоботи. Вони вперше згадуються, коли Катерина бігає із сльозами на очах по Нью-Йорку, шукаючи п’ятирічного сина Ясика і ламає каблук. Їх повертають Катерині разом з іншими речами, коли виписують з лікарні. Та найбільше увагу до них прикуто, коли вона просить своїх земляків узяти їх замість себе в Україну. І не просто взяти, а походити у них по рідній землі. Після повернення з України, їх віддають зі словами: “Вони багато там чого побачили”. Із чобота випала грудочка землі. Це був найкращий сувенір для Катерини із рідних місць. Вона цю грудочку не просто бере, а розтирає у долонях, а потім взуває чоботи і йде гуляти в них Нью-Йорком.
Цікавим є епізод із показом аматорського фільму про українське життя, який привезли земляки. Катерині байдуже до кадрів, що мелькають, її увага приковується до екрану лише тоді, коли бачить хату у музеї під відкритим небом, називає її своєю. Цей епізод можна трактувати так, що Батьківщина має для неї цінність лише у власних спогадах.
Одним із найбільш важливих є епізод із спогадом про гадання циганки, яка гадає молодій Катерині по руці. “Побачивши” долю дівчини, вона “раптом сахається так, наче побачила диявола” і втікає. Біжучи, бурмотить: “Це гірше за смерть”. Саме ці слова стають пророчими, адже вони виражають ті жахіття, що пережила Катерина. Її історія стала відомою і резонансною. А скільки залишилося нерозказаних історій про життя українців, що прагнули кращої долі.
Анастасія Пліщенко: «Америка вбачалася емігрантам землею, на якій можливе щасливе життя – починаючи від фантазій, що там «індички самі до тарілки падають» і закінчуючи усвідомленням Америки як країни, де можна бути вільним».
Богдан Стажко: «Штати показі максимально цивілізованою та розвиненою країною в плані організованості: громадяни повинні були пройти медогляд, поспілкуватись з інспектором, який цікавився фактами їх біографії та питав про мету візиту до держави, відразу емігрантам пропонували роботу, а такого явно не зустрінеш на нашій землі. Яскраво описані звичаї та традиції жителів Карпат: сказано про те, що батьки повинні були надати згоду на одруження дітей, розказано як відбувались проводи тих, хто зібрався в Америку тощо».
Марія Дрягун: «Я до останнього моменту сподівалась, що Катерина знайде свою дитину. Ця сюжетна лінія постійно тримає нас у напрузі. Коли її виписують з лікарні, пробуджується дивне очікування якогось дива, котре завершить історію цієї жінки із позитивом та радістю, на які заслуговує героїня. На жаль, не все так чудово та райдужно: жінка так і не знаходить свого Ясика».
Емоційне сприйняття
Ірма Реріх: «Після ознайомлення з “Островом сліз” я ще довго залишалась у занепокоєнні, вдавалася до все глибших і глибших тягучих рефлексій. Безумовно, справжній витвір мистецтва повинен створювати такий ефект. Ми не можемо, більш того – ми не маємо права залишатися байдужими».
Богдан Стажко: «Не помічаєш як з розвитком подій захоплюєшся сценарієм і в один момент, коли дитина Катерини зникає, розумієш, що ця історія тобі не байдужа. Ближче до закінчення сценарію виникає співчуття до долі жінки, я відчув смуток та біль у душі, а останні сторінки пробирають аж до сліз. Після ознайомлення з роботою довго обдумуєш прочитане, адже сюжет надзвичайно вражає та змушує переосмислити своє життя».
Валерія Голубенко: «Сценарій пробирає до сліз, відповідно до своєї назви. У ньому присутні і проблема відірваності від рідної землі, страждання матері, що втратила свого сина, тотальне нерозуміння з боку оточення через різницю ментальності та культур, пошук та невідворотна невдача, спроби знайти своє місце у світі. Мабуть, саме тому “Острів сліз” не відчувається морально застарілим чи далеким сучасному читачеві. Адже з таким спектром проблематики, що не втрачає своєї актуальності, кожен може ідентифікувати себе з бідною, юною Катериною, якій випала доля гірша за смерть».
Діна Каралаш. «Я не знаю, як правильно висловити свої почуття до Катерини, щоб не зробити їх такими ж вульгарними як і слова: «Ми розуміємо, як тяжко переселенцям з Донбасу» із уст людини, яка не була в зоні АТО. Як на мене, краще б люди взагалі мовчали, ніж говорили ці слова, що нічого не означають для їхньої душі. Але оскільки я сама переселенка, мені здається, що я маю хоч невеличке право говорити про долю Катерини, бо десь глибоко розумію її трагедію. Не раз, поки я читала сценарій, я дозволяла собі плакати».
Сергій Добровінський: «Я доволі стримана та не сентиментальна людина, проте ця історія розчулила навіть моє серце. Хочу відзначити, що вона є надзвичайною. Сценарій переносить нас в часи, коли люди почули історії про землю, де всі є щасливими та “смажені індички самі падають на тарілки”. Річ в тім, що тоді в Україні, була доволі важка ситуація, оскільки земель на всіх не вистачало, а людей ставало все більше, і чутки про так звану благодатну землю були як ковток свіжого повітря».
Марія Шкурат: «Сценарій написаний так, що фільм сам вибудовується у голові, коли читаєш його. Сюжет бере з першої сторінки. Жахає, тримає і стискає серце, навертає до сліз, до чистого суму».
Актуальність
Дарина Лисенко. «Ця історія дивує, бентежить і, звісно, зворушує. Найголовніше це те, що вона висвітлює маловідомі сторінки українського кіно та змушує задуматися про долю свого народу. Хоча фільм так і не був відзнятий, уява малює яскраві зображення. Спостерігаючи за спогадами, мимоволі відкриваємо для себе красу нашого народу та культури».
Єгор Славицький: «Показати, чому українці тікають зі своєї рідної землі в іншу частину світу, та проблеми, з якими вони стикаються в нових реаліях, – це сміливо».
Владислава Тищенко: «Проблема еміграції залишається й досі дуже гострою та актуальною, оскільки тисячі українців готові покинути рідний дім заради пошуків іншого життя».
Поліна Вітвіцька: «“Острів сліз” – це дуже актуальна історія і нині. Наразі існує проблема масової еміграції українців за кордон. Я впевнена, дізнавшись про цю історію, більшість з них змінила б свою думку. Тому сценарій не втратив шанси на те, щоб бути реалізованим. Можливо, колись це станеться, і ми побачимо на екранах повнометражний фільм, чітко знятий за сценарієм Еліан Сабате та Івана Миколайчука. На мою думку, він може стати дуже успішним».
Анастасія Пліщенко: «Історична ситуація змушувала людей емігрувати; проте, як бачимо, для багатьох це було не стільки бажанням почати нове життя – часто це була потреба, яка вимагала надто великої жертви – розлуки з Батьківщиною і багато хто був вимушений піти на такий крок. Проте, питання “чи варто покидати свою Батьківщину для пошуку кращого життя?», як і тема людини-емігранта, залишаються відкритими і сьогодні».
Ольга Валькевич: «Сценарій є надзвичайно актуальним та сильним, адже тема життя українських емігрантів досі залишається не розкритою в українському кінематографі. Особливо, якщо враховувати, що сюжет присвячений першій хвилі еміграції, яка майже не репрезентована в українських мистецьких творах. Наскрізна тема – доля людини, що покинула Батьківщину. Цікаво, що схожий мотив прослідковується у фільмі Миколайчука “Така пізня, така тепла осінь” 1981 року, де головний герой покидає рідний край заради кращого життя у Канаді, але під кінець життя повертається на Батьківщину, щоб наостанок побачити місця, де він був щасливий».
Олександр Липник: «З кожним роком я помічаю сумну тенденцію: декотрим людям складно проявляти фантазію, розбудити свою креативність, вони мають жагу лише до споживання, а не до творення. Тож, саме для того, щоб трохи “розворушити” сіру речовину, варто читати кіносценарії. Тим паче сценарії Миколайчука. Коли читав “Острів сліз”, моя уява сама малювала кадри з фільму відповідно до речень в сценарії. Це дає можливість кожному зібрати свій фільм самостійно, як конструктор, на основі кіносценарію».
З’явитися фільмові не судилося
Поліна Сахневич: Після прочитання сценарію у мене поміж емоцій та вражень вирізняється подив: чому це лише сценарій, чому незалежні режисери досі не втілили вже готову ідею, чому ця історія така непоширена? Сценарій написаний так, що неможливо не уявляти твір як вже готовий витвір кіномистецтва. Усе геніальне – просто, і тут формулою стає доля реальної української жінки плюс копітка праця небайдужих дослідників – Еліан Сабате та Івана Миколайчука.
Сергій Добровінський: «Сценарій, безсумнівно, має право на реалізацію. Вже давно на наших екранах ми не бачимо фільмів з подібним патріотичним настроєм. Я вважаю, що кожна людини знайде в цій історії щось близьке для себе і почне більше цінувати те, що в неї є, та припинить ганятися за “Країною мрій”».
Поліна Вітвіцька: «Читаючи сценарій, я одразу уявляла його на екрані. На мою думку, це міг би бути дуже цікавий фільм. Усі сцени, переживання та настрій героїв дуже чітко прописані».
Анна Гнатенко: «Почавши пошук місць для натурних зйомок, Іван та Еліані зіштовхнулися зі значними труднощами. Вони хотіли знімати у селі, яке б передавало атмосферу життя на Волині початку ХХ ст. з усіма його особливостями (у тому числі й такими, що змушували людей емігрувати). Однак, радянська влада не могла допустити, щоб іноземка побачила в їхній країні щось подібне. Авторам показали два села, обидва були “зразковими” й не підходили для реалізації задуму. Більше того, за Іваном майже постійно стежили кадебісти, що також створювало значну напругу. А через два роки після написання сценарію Івана не стало».
Марія Шкурат: «Я не експерт у кінематографі та тільки починаю відкривати для себе світ кінокласики, тому аналізую сценарій як пересічний глядач. Є такі витвори мистецтва, котрі варто читати або дивитися двічі, а то й тричі. Сценарій “Острів сліз” один з таких. Спочатку ти читаєш емоціями, вдруге – розумом, втретє – душею. Цей фільм необхідно зняти. На жаль, Івана Миколайчука немає на цьому світі, однак спадщину слід оберігати та давати їй життя. Якби я мала ресурси й необхідну владу, то б усіма силами взялася за цей фільм».
Анастасія Чала. «На разі нам залишається лише сподіватися, що цей нереалізований сценарій колись буде втілений у життя та захоплюватися цією чудовою роботою українського митця – Івана Васильовича Миколайчука».
Аміна Бадауї: «Історія Катерини стала відомою і резонансною, а скільки залишилося нікому не розказаних історій про життя українців, що прагнули кращої долі. Саме тому так важливо, щоб проєкт “Острів сліз” реалізувався, і його побачили якомога більше людей».
Анна Соловій: «Ніхто не зможе її втілити так, як міг Миколайчук, і найбільш ймовірно, глядач не зустріне цю історію на екрані, проте вона точно залишиться у серці людини, якій пощастило прочитати “Острів сліз”».
Буковинський журнал, 2020 рік
Немає коментарів:
Дописати коментар