Лесь Сердюк. «Мій Вавилон»

Актор Лесь Сердюк.

 

 

В житті кожного актора повинен бути свій «Вавилон», який може значною мірою вплинути на акторську долю.

            Мій «Вавилон» прийшов улітку 1977 року. Почалося з того, що мені запропонували невеличку роль у картині, яку збирався знімати Іван Миколайчук. Я здивувався. Знав, що він хороший актор, а тут ще й знімати надумав. Нащо в режисуру лізе, міркував. Актор – ну і грай собі, якщо виходить щось путнє. І роль мою за три дні зняти можна, а він ще й проби здумав робити. Як справжній режисер!

 

            Я чесно, сумлінно вивчив невеличний монолог, і наступного дня поїхали ми на кінопроби до Переяслава-Хмельницького. Знімали в музеї. Цілий день чекав, поки до мене дійде черга, але зняти мене не встигли.

            Під час обіду чую, Іван з помічниками про такі речі говорить відносно кіно, що я і не здогадувався. Не міг збагнути, звідки він усе це знає? Наступного дня знову поїхали до Переяслава на кінопроби, але були вони якісь несерйозні. Стань там, пройдись тут. Славу Гаврилюка посадовив на мене. Пробіжись, каже. Я був злий. Вивчив монолог, а мене примушують бігати з Гаврилюком на плечах. Через день там же походили і покачались по соломі з Тасею Литвиненко. Зйомочна група сміється, я думаю, що ми з Тасею гарно граємо, але цього разу камера не працює. Я переконався, що мені морочать голову. І вже сидячи в машині, біля дому, Іван лише сказав: «Свисни мені завтра».

            І от я прийшов до нього наступного дня ввечері. Зустрів він мене з хитрою посмішкою і зовсім збив з пантелику, сказавши: «Будеш грати Данька». Переляканий, я спитав, коли ж будуть проби? Іван дуже сміявся і сказав, що вони уже були. І тоді до мене дійшло. Йому достатньо було побачити актора в мізерних шматочках, які, мені здавалось, мали сумнівне відношення до картини, ухопити, як веде себе актор в різних ситуаціях. Я був затверджений, хоча Іван признався, що хотів сам грати Данька.

            Пішов я від нього тоді десь о п’ятій ранку. Про роль Данька говорили мало. Він розповів лише про кілька епізодів, як вони повинні виглядати на екрані, а я весь час питав: «Невже все це я зможу зробити?» Іван тільки усміхався. Тієї ночі він говорив про Чорторию, про батька, маму, про сім’ю. Про картину дуже мало, а в мене було враження, що я уже все про неї знаю. І далі, в роботі, мені здавалось, що ми нічого конкретно про сцену не говорили. Тільки дивились один на одного – і немов би все я розумів. Робота з актором на «мигах», як ми це з ним називали.

            Це ж треба було десяток років працювати на одній студії, жити поруч і майже нічого не знати один про одного.

            В роботі Іван був дуже несподіваний. Що б ти сам не напридумував, як би не готувався до зйомки, на екрані буде так, як знає лише він, але обв’язково цікавіше, яскравіше.

            Я вже колись розповідав кореспондентам про знаменитий для мене епізод у «Вавилоні». Знімали похорон матері Соколюків. Я ретельно і вдумливо вчитався, розібрав, вивчив надгробну промову з сльозою, сумом і з темпераментом в міру. Ну, як належить! І раптом Іван починає робити з цього епізоду якусь несерйозну, грубувату напівкомедію. Є над чим задуматись. Але я не пручався. Як же добре, що уже тоді я йому безумовно вірив! Що вийшло з того – видно на екрані.

            Одного разу я невдало погуморив відносно Івана. Він змовчав, а тоді сказав: «Ти дуже розумний, так от будеш сьогодні режисером, а я просто актором. Уважно слухатиму і виконуватиму всі твої зауваження». Я хихикав, хихикав, а коли почалась зйомка, Іван сидів і чекав від мене «режисури». Я перелякався. Спаплюжити сцену мені, звичайно, не вдалось, бо моєї режисури вистачило тільки на те, щоб не своїм голосом загорлати спочатку «мотор», а потім невпопад «стоп». А сцена ж була дуже важлива для Фабіана і Мальви. Після цього випадку я вже стежив за собою, не висовувався, коли не слід. Минув якийсь час, і я настільки зріднився з картиною, що мені здалось: можу зіграти будь-яку роль, навіть жіночу. Це дуже подобалось Івану. Атмосфера ніжності була в групі. А потім у Києві на конференції Микита Михалков розповідав, що результат буває тільки тоді, коли між акторами і режисером існує невидима нитка любові, коли актори закохані в режисера, а він у них.

            Я сидів і слухав його, страшенно гордий. Адже все це я пройшов у «Вавилоні». У мене таке щастя вже було.

            Одного разу знімали невеличкий епізод, дуже дорогий для мене. У Соколюків померла мати. Фабіан підходить до Данька і питає: «Вже?» (тобто вмерла?). Я кажу: «Вже». І все. Я підігрував фактично за кадром, а для Івана то був крупний план, знімали самі очі – дуже важливий епізод. Щось в мені спрацювало в унісон з ним, десь далеко всередині. Після дубля Іван якось пригорнувся до мене і сказав: «Спасибі, друже». За все життя я не мав прекраснішої похвали. Закінчилось кіно, життя побігло далі, а я дуже часто ходив до Івана, як до священника на сповідь. Та й не тільки я. Для всіх у нього знаходилось добре мудре слово.

            А потім була «Така пізня, така тепла осінь». З самого початку щось не виходило. Невчасно побудовані декорації, неув’язки з акторами, відсутність погоди – все заважало роботі. Іван дуже нервував. Коли я приїхав на зйомку до Чернівців, то застав його схудлого, виснаженого, обставленого ліками в ліжку на п’ятому поверсі готелю «Буковина». Марія, дружина його, не відходила від нього. Потім зйомки довелось зупинити, аби продовжити трохи згодом. Та коли ми подивились епізод свята старого Нового року, Іван просто ожив. Він був знятий так, як Іван мріяв. Я це бачив. Правда, в картину ввійшло дуже мало. Група не виконувала плану, нас весь час підганяли, погода сказилась. Іван не міг знімати абияк. Якось в чеканні погоди я сказав: «А може знімемо?» Він навіть образився: «Невже ти не розумієш? Це ж шопенівський стан природи, а мені потрібен моцартівський». І не знімав, ждав, і боляче було дивитись на нього.

 

 

Іван Миколайчук і Галина Сулима у фільмі «Така пізня, така тепла осінь». Режисер Іван Миколайчук. 1982.

 

            Останній фільм, де ми з ним разом знімались, був «Жменяки». Іван грав мого німого брата Павла. Я ніяк не міг звикнути до Миколайчука – не режисера, не сценариста, а просто до Івана – актора. Коли мені щось казав режисер-постановник, я мимоволі шукав очима Миколайчука: що він скаже? Зробиш дубль і знову до Івана, може, щось «на мигах» пояснить? Дивно і дико було бачити, як він щось пропонує, а постановник не приймає. Хотілося казати: що ж ви робите, це ж єдино вірно, на користь картині, рішення. Але… Режисерові не все підходить, що пропонує актор. У нього свій розум, своє бачення.

            А як він турбувався про свій зовнішній вигляд! Сам нишпорив по костюмерній, реквізиторській, вишукував потрібні дрібниці, деталі. Пам’ятаю, капелюх поливав спочатку водою, а тоді випрошеним у гримерів лаком, поки він не набув такої форми, яка йому була потрібна.

            Знімали якось в Ужгороді, в церкві. Ми, чоловік шість, проходимо повз камеру і хрестимось. Здається, що простішого? Місцевий дядько, що дивився «на кіно», каже: «От ви всі хреститесь, а правильно тільки отой», – і показує на Івана.

            У тому ж Ужгороді йому порадили знайти письменника Дмитра Кешелю, взяти і прочитати його повість «А земля таки крутиться» на предмет сценарію. Іван просив не казати нікому, що він збирається знімати цей твір, але тепер можна. Дмитро подарував нам обом по примірнику. Через день я подзвонив Івану і спитав, чи сподобалась повість? Він засміявся: «Прочитай перші два рядки. Хіба таке може не сподобатись?» Я прочитав: «Ось уже з добру сотню років у пам’яті людей, у крові птахів і між їхніми крилами тече Велика ріка».

            Хочу, щоб пам’ять про нього була, як та Велика ріка.

(Білий птах з чорною ознакою. Іван Миколайчук: спогади, інтерв’ю, сценарії. – К. : Мистецтво, 1991).