Тіні невідомих акторів: гуцули з Верховини розповідають, як знімалися легендарні фільми

У Верховинському районі, Івано-Франківської області, у радянські часи було знято кілька художніх фільмів, які набули шаленої популярності не лише в колишньому СРСР, а й у всьому світі. У цих фільмах було яскраво відображено справжність, унікальність, оригінальність гуцулів.

Любов Румянцева, Іван Миколайчук у фільмі "Анничка" Режисер Борис Івченко. Кіностудія ім. О. Довженка, 1968.

 

Ці фільми облетіли весь світ і зібрали мільйони глядачів. А фільм «Тіні забутих предків» став настільки популярним, що у 2013 році у Верховині був заснований кіномистецький фестиваль «Тіні забутих предків».

Цінність фільмів, які знімалися на Гуцульщині, полягає не лише в якісному підборі талановитих і професійних акторів, а ще й у тому, що у зйомках фільмів активну участь брали місцеві мешканці. А гуцули, як відомо, є вродженими акторами. Цей талант ще понад 100 років тому зауважив засновник феноменального явища – «Гуцульського театру» – Гнат Хоткевич. Зауважив потенційний акторський талант і акторську майстерність гуцулів кожен режисер знятого фільму.

Коли йдеться про гуцульські фільми, то вони одразу асоціюються з такими відомим іменами, як Сергій Параджанов, Іван Миколайчук, Богдан Ступка, Любов Румянцева… Але, згадуючи головних акторів-професіоналів, не часто згадуємо акторів-аматорів, без яких не було б таких колоритних фільмів. Серед них – талановита гуцулка, акторка-аматорка з Верховини Ілійчук (Недоходюк) Марія Степанівна, котра знялася у чотирьох фільмах: «Олекса Довбуш», «Тіні забутих предків», «Анничка» і «Камінна душа». Минулої весни минуло 100 років з дня народження і 10 років із дня смерті цієї акторки. Крім Марії Степанівни, у вищеназваних фільмах знімалася вся її родина, зокрема, онучка Світлана Копитко-Ілійчук, котра записала спогади своєї бабці і поділилася ними спеціально для газети «Час і Події».

Життя цієї талановитої жінки теж було драматичним. Ілійчук Марія Степанівна (Юрцанова) народилася 24 квітня 1916 року в селі Устєріки, Верховинського району. Мама, Недоходюк Олена, була ткалею і прядильницею. Батько, Недоходюк Степан, був ткачем. Було ще три сестри: Василина, Анна, Олена і брат Петро. До школи ходила у рідне село, де навчання проводилося українською і польською. Після 2 класу мама забрала зі школи, бо треба було доглядати дитину старшої сестри Василини, яка померла молодою. Пізніше пішла на службу до панів Вацека і Дзіди Мосьо. Від мами навчилася прясти, а від сусідки – вишивати. Батько мав невеликий магазин, де продавав тютюн, мило, сірники... Коли поляки прийшли все це забирати, батько чинив опір і був жорстоко побитий. Захворів і згодом помер. Марії тоді було три тижні. Поляки забрали від сиріт корову, коня, солонину і залишили вдову з 5-ма дітьми без нічого. У 1937 році Марія Степанівна вийшла заміж, аби легше прожити. Спочатку жили в Устєріках, а в 1944 році переїхали до Верховини. У 1948 році збудували маленьку хатину, а в 1959 розбудували на більшу.

Марія Ілійчук народила трьох синів. Один з них помер у дитинстві. Залишилися Михайло і молодший Василь. Старший Михайло, котрий був міліціонером, трагічно загинув в автокатастрофі у 1981 році, осиротивши двох доньок. Молодший син Василь мешкав у Верховині. Батько двох дітей – Світлани та Віктора.

Протягом 12 років Марія Степанівна працювала прибиральницею у райкомі, потім рік у поліклініці санітаркою і паралельно прибиральницею у райсоюзі. Пізніше, 24 роки, – у школі-інтернаті кухаркою і на пральні. Вийшовши на пенсію, працювала кухаркою у школі і на весіллях.

музей фільму "Анничка" у Верховині

 

Найбільше Марія Степанівна «засвітилася» у фільмі «Тіні забутих предків», який знімали у 1963-64 роках у Верховині та деяких селах району. Вона була дуже горда з того. Коли розповідала про цей фільм, то не казала, що знімалася в ньому, а лише: «Я знімала «Тіні». Особливо цим апелювала, коли з кимось сварилася... Тоді на зйомки фільму вже приїхав режисер Сергій Параджанов. Маючи досвід, як поводитися перед камерою і виконувати вимоги режисера, – згадувала Марія Ілійчук, – я знову пішла на зйомки.

У моїй хаті тоді проживали Тетяна Бестаєва (Палагна) і Л. Кустова (помічник режисера). Часто приходили в гості після зйомок Володимир Луговський, Сергій Параджанов, Леонід Єнгібаров, М. Гороховський та інші актори. Найбільше довелося спілкуватися з Параджановим. Він був дуже щирим і добрим. Поважав наші традиції». Марія Ілійчук пригадувала випадок у Космачі у церкві: «Коли вже зняли, як Іванів тато сміється з багача Гутинюка, то всі захотіли їсти. У церкві служби не було, і ми посідали на підлогу і розклали свої наїдки. А Параджанов прийшов до нас і не дозволив їсти, сказавши, що треба вийти надвір і там їсти. Краще за нас самих поважав наші святині».

У перерві між зйомками С. Параджанов розповідав гуцулам про О. Довженка, ким він був і як створилася студія його імені. Розмовляв російською, а гуцули – гуцульською, але порозуміння знаходили легко.

Марія Степанівна часто любила згадувати про Івана Миколайчука: «Ми дуже любили Миколайчука. Називали його «наш Іванко». Він був дуже гарним, талановитим, приємним і простим. Я ніколи не бачила його сердитим. Він не мав почуття зверхності і зіркової хвороби. Ми всі були закохані в нього. Параджанов також його любив. Коли Іван втратив Марічку і його там зробили таким нещасним, коли прав свій одяг у крижаній воді, коли обідраний грів руки біля свічок у каплиці Бабієвої церкви, то ми забували, що це кіно, сприймали за правду і навіть плакали за Іваном».

Згадувала також про актора Леоніда Єнгібарова, коли він носив дрова у стайню, як уміло виконував роль німого: «Це було на полонині, – розповідала Марія Степанівна. Там знімали епізод, коли Ласкурійчук Анна та Сорюк Євдоха миють Івана у цебрі, а я сиджу на лавиці та й пряду куделю. А у корчмі Анна Ласкурійчук вдавала, що грає на скрипці, хоча насправді вона не вміла грати, лиш водила смичком по струнах».

Лариса Кадочникова, яка грала роль Марічки, бувало, не раз у перервах між зйомками посилала Марію Степанівну за продуктами у магазин. Вони любили посидіти втрьох: Г. Якутович, Л. Кадочникова та І. Миколайчук. Актори приходили, знімали шпаргат на печі і смажили шашлики. Дуже любили деруни, які смажила для них Марія Степанівна.

«Кадочникова часто їздила у Москву і звідти привозила верховинцям різні речі, про які її просили, – згадувала Марія Степанівна. У Бистриці знімали епізод, коли Марічка йде по кладці, а ми перемо на ріці та й кричимо: «А єк спала, Марічко?», а баба Гараджучка мацає її за живіт та й з насмішкою запитує: «А шо в тебе тут ківаїтси?». У «Тінях…» я також зав’єзувала жінок по-жєб’ївські: літної пори у «колачь», а зимової – у «ґуші»... Коли треба було знімати епізод, в якому Палагна йде гола ворожити, то Параджанов хотів для дубляжу взяти якусь молоду жінку з Верховини. Але жодна не погодилася, хоча платив 25 рублів, що на той час були немалі гроші. Довелося таки взяти когось з акторів. Із приємністю пригадує епізод, коли Івана вбирали до шлюбу, зав’язали очі і вели під руки до Палагни.

Після зйомок фільму Марія Ілійчук тричі їздила до Києва на озвучення фільму. Крім неї, було ще 11 гуцулів з Верховини.

музей фільму "Анничка" у Верховині

«Ми були у Параджанова вдома. Він мешкав на 4-му поверсі сам. Казали, що тоді вже був розлучений із дружиною. Були у Києві 2 місяці. Марія Сорючка попередила нас, аби ми не признавалися, коли нам щось у його хаті сподобається, бо він то подарує, бо ж він вірменин, і в них така традиція, що треба віддавати гостеві все, що йому сподобається. І хоч у хаті було багато гарних речей, ми не подавали вигляду, що то нам подобається».

У Києві верховинські гості жили по різних квартирах, але щодня приходили на студію О. Довженка. Щоранку С. Параджанов зустрічав їх і запитував, як спалося. Часто водив на екскурсії по історичних місцях Києва. Він єдиний, хто дбав про гостей і часто про все радився. Прислухався до думки гуцулів. Марія Ілійчук розповідала: «Ми з Миколою Шатрюком із Криворівні озвучували майже всіх акторів гуцульською, співали тих співанок, що треба було.

Але, здебільшого, співанки виконувала одна жінка з Космача, і це її голос у кіно та голос Шатрюка у співанках. В інших сценах та епізодах чути мій голос та голос старої Явдохи Храпчучки, коли вона каже: «До чого їго та любов довела!»

Нам було дуже цікаво зніматися у цьому фільмі, тим більше, ми ще тоді були молодші і навіть не могли сподіватися, що фільм матиме такий шалений успіх, і що ми, прості гуцули, потрапимо в історію України. Пригадую, що І. Миколайчук у своєму листі до Петра Венгрина з Криворівні написав, що фільм продали у США за великі гроші і що він мав там величезний успіх».

У 1968 році у Верховині знімали фільм «Анничка». Марія Ілійчук знову була запрошена на зйомки у масовці. У її хаті жила актриса Любов Румянцева, виконавиця головної ролі – Аннички. А з нею мешкала ще одна акторка Ніна (актриса Нінель Жуковська, у титрах – Н. Козловська), котра виконувала роль їмості Серафими, тобто, поліцайки... Фільм знімали, здебільшого, у Жаб’ївськім Потоці, у старій хаті-ґражді Анни Ласкурійчук (у 2016 році в цій хаті створили музей фільму «Анничка»). Знімав фільм режисер Борис Івченко. Марія Степанівна тоді овдовіла, і цей фільм давав їй добрий заробіток.

Мабуть, глядачі добре пам’ятають епізод з «Аннички», коли Роман (Іван Миколайчук) на своєму весіллі б’є по обличчі поліцайку Серафиму після її слів: «Розстрілювати – не завжди свинство. Часто це – корисна робота. Пан Роман це добре знає!» Насправді це не була імітація, як буває у кіно. Миколайчук у кількох дублях таки надавав їй справжніх добрячих ляпасів. А в чому була причина? Разом з Любою Румянцевою у будинку пані Марії проживала і Нінель Жуковська (поліцайка Серафима у фільмі). Так ось, вона написала лист чоловікові актриси, що вона (Люба), нібито, як кажуть на Гуцульщині, «не чужа» з Іваном Миколайчуком... Великим здивуванням для Марії Ілійчук було, коли одного ранку побачила на порозі своєї хати молодика, який назвався чоловіком Люби і приїхав аж з Білорусі. Марія Степанівна розповіла йому, як насправді все було, і що той лист є наклепом (звичайні жіночі заздрощі). Чоловік Віри, Іван, побув у Верховині три дні, зустрівся з Іваном Миколайчуком і показав йому того листа... Марія Степанівна не могла натішитися тим ляпасом. Не раз казала: «Я взяла її на квартиру, а вона, гадина, таке вчинила». А Любов Румянцева залишила Марії Ілійчук на згадку своє фото з підписом «Моїй гуцульській матері» з вдячністю за опіку...

Найбільше Марія Ілійчук любила фільм «Анничка», бо на початку фільму, в короткому епізоді у Дземброні, знімався її старший син, Михайло, котрого вона все життя ніжно називала Місьом. Він загинув у автомобільній аварії у 1981 році, а на екрані родина завжди бачить його молодим і живим. Молодший син, Василь, теж знімався там у масовій сцені, а саме, де німецькі солдати бігають з вівчарками... І коли Василь Ілійчук з товаришем отак у німецькій формі зайшли до якоїсь хати напитися води, то жінка мало не кинула у них горщиком з картоплею, який саме вибирала з печі... Настільки вони були схожими на справжніх німецьких солдатів, передусім, син Марії Ілійчук – високий натуральний блондин зі синіми очима...

Подається зі скороченнями

Юрій Атаманюк, Львів. Спеціально для «Час і Події»