Непотьмяніле перо з білого птаха

Богдан Ступка, Іван Миколайчук і Юрій Миколайчук у фільмі «Білий птах з чорною ознакою». Режисер Юрій Іллєнко. Кіностудія ім. О. Довженка, 1970.

 

<…> У «Білому птахові» Богдан Ступка створив трагічний (стовідсотково негативний як на той час) образ бандерівця Ореста Дзвонаря. За задумом режисера роль Ореста призначалася Іванові Миколайчуку. Але тодішня ідеологічна машина не могла допустити такого: незадовго до «Білого птаха» Миколайчук зіграв роль Шевченка у фільмі «Сон». Система мислила непомильно: такий красень і вже знаменитість Миколайчук не може після Шевченка перевтілюватися у «буржуазного націоналіста». Краса, мовляв, завжди викликає підтримку. 

В тогочасних умовах образ одного із синів старого Дзвонаря (актор О. Плотников) – бандерівця Ореста не сміла викликати у глядача ні підтримки, ні співчуття, ні симпатії. І, боронь Боже, сумніву. Бо Орест утілював суть ідеологічного ворога, зарізяки, проклятого народом (з точки зору тодішньої панівної верхівки). Розрахунок системи зводився до простого вибору: роль бандерівця? Будь ласка, будь-хто, окрім відомого. І знайшли! Молодого театрального актора Львівського драмтеатру ім. М. Заньковецької Багдана Ступку. Смолисте волосся, колючий погляд, орлиний ніс, гострі манери, незагнуздана експресія. А головне – не-ві-до-мий.

            <…> Як живе у Розтоках донині той же Іван Миколайчук? Не вірите? Мій односелець і недалекий наш сусід Петро Петращук колись, навчаючись у Чернівецькому педучилищі, час від часу позичав свій баян на кусах баяністів одному студентові. А згодом у Іванові Палійчукові з фільму «Тіні забутих предків» (1965) Петро упізнав того, з ким ділився своїм баяном. То був буковинський хлопець Іван Миколайчук. Там відновилося їхнє приятелювання. В Миколайчукові давно сидів задум фільму про повоєнні події на західноукраїнських землях. І коли вони з Юрієм Іллєнком написали сценарій «Білого птаха з чорною ознакою», Іван повіз Юрія Герасимовича дивитися натуру на Буковину і насамперед у Розтоки. На час зйомок Миколайчук заквартирував у родині Петрового брата Василя і його дружини Паюти Петращуків. У Паюти був рідний брат Василь Матіос – студент Одеського гідрометеорологічного інституту. У Миколайчука – рідна сестра Іванка, що на той час успішно зіграла роль Тоні у фільмі «Тронка» (за однойменним романом Олеся Гончара)… Отак і поєдналися Миколайчуки з Матіосами у час «Білого птаха».

Іван Миколайчук у фільмі.

             <…> А кілька років тому я поїхала по місцях зйомок фільму – була в Довгопіллі, Товарниці, Дихтинці… дивилася на річку, яка колись половинила етнічно однорідну землю на дві держави – Румунію і Польщу, – де і розігрувалися драми великої Дзвонаревої родини та драми цілого народу; дивилася на поле, де знімали апокаліптичні епізоди з підпалом трактора (Миколайчук – Бакштаєв), і я побачила уже не суцільний лан, а покраяну на окремі шматочки землю. Як покраяні долі тих людей, що були прототипами героїв. Як покраяли фільм, що за задумом Іллєнка мав бути «повноводнішим», але після усіх цензур, у тому числі компартійних, фільм вийшов на екрани обчикрижений. Мова фільму була такою, щоб можна було пробитися на екран, щоб не «лягти на полицю», а фільмові – щоб не бути знищеним взагалі. І те, що не можна було «вкласти» у слова і акценти, – «допояснювала» геніальна камера Вілена Калюти, вкладала неймовірно трагічна, якась майже сюрреалістична на тлі драми, музика глинницьких музикантів. Ота музика, за чаром якої їздив у село Глинницю на Буковині колись сам Ференц Ліст. І котра продовжує звучати так само трагічно і в Миколайчуковому «Вавилоні ХХ».

            Цей фільм, якщо прискіпливо і правдиво дивитися на проблему національно-визвольних змагань, – обрубаний немилосердно, обсмиканий, вихолощений. Але завжди слід пам’ятати про реалії часу, на тлі яких народжувався «Білий птах». Згадаймо, це початок 70-х років, наближалася друга хвиля арештів української інтелігенції, а вона була страшнішою, більш цинічною. Тому, на мій погляд, фільм із такою проблематикою – проблематикою національною, проблематикою «нації під прицілом «калашникова» – був справді чимось надзвичайним у культурному житті. Зняти фільм про національно-визвольну боротьбу в Західній Україні й довести стрічку до широкого екрану, тільки після того, як він здобув перемогу на Міжнародному – московському – кінофестивалі, то був справді виклик Системі, добре упорядкованій, бездоганно діючій і нещадній у своїх присудах.

            <…> Бо той час і зараз рикошетить по нас, нинішніх. Бо нерозуміння суті історичної проблеми породжує дуже багато сьогоднішніх суспільних проблем.

<…> А перо «Білого птаха з чорною ознакою», думаю, не потемніло з часом, воно іще літає наді мною, над моєю країною, бо країна ще не зрозуміла глибини того, що було з нею, – з країною і її людьми – в часи, які ще не вміщаються  у вік однієї людини, однієї родини.

Фрагменти спогаду письменниці Марії Матіос, в чиїй хаті мешкав Юрій Іллєнко з дружиною Ларисою Кадочниковою під час зйомок фільму «Білий птах з чорною ознакою».

(Богдан Ступка. Митець і людина. – Серія «Бібліотека Шевченківського комітету». – К. : Видавництво Книга, 2008. – С. 200 – 204).

Марія Матіос