Для порівняння було обрано фільми, між виходом яких є часова відстань у вісім років (1957 і 1965). Фільми презентують Швецію та Україну. Фільм чорно-білого формату, а інший – кольоровий. Важко застосовувати порівняльний аспект щодо цих творінь ХХ століття. Адже різний смисловий задум, різні завдання для режисерів та операторів обох фільмів.
Під час перегляду «Суничної галявини» увага прикута до головного героя, до його роздумів, до його погляду (недаремно у фільмі багато крупних планів). Ісак Борг, його реальна історія, його сни та можливість вирушити на «машині часу» назад – ось що цікавить глядача.
Це філософська драма, тому творці фільму не поспішають, вони «вибудовують» кадри один за одним. І навіть складається враження, що картина йде довше, ніби сам проживаєш той день, що змінив життя Ісака. Це інколи розсіює увагу та змушує відволіктись (це суто суб’єктивний погляд того, хто захоплюється жанром екшн).
Минуле життя презентоване таким чином, що повністю з біографією Борга ми не знайомимося (тільки ключові кадри-спогади беруть до уваги режисер Інгмар Бергман та оператор Гуннар Фішер, що допоможуть головному героєві віднайти себе, переосмислити). Запам’яталося також те, що ми не знаємо, як у молодості виглядав Ісак, адже у кадрах минулого блукає привид 78-річного Ісака. А ще більше збиває з пантелику, що тіні минулого говорять з теперішнім героєм. Тільки згодом починаєш розуміти, що люди зі спогадів виконують свою роль – допомагають усвідомити свої помилки та докори з їхніх вуст є репліками самого Ісака.
Вирізняється і тональне вирішення кадру. Так, під час переходу від реального часу до сновидінь чи спогадів ми спостерігаємо, що кінооператор чорно-білого фільму також зумів вдало пограти з освітленням (застосування тонального монтажу). Світлі картини поступаються місцем темним, що передає боротьбу у душі головного героя [5].
Динамічна гуцульська історія є ближчою до душі. Тут здається, що власноруч пришвидшив темп, проте такий ефект створює рух камери, що інколи буває настільки швидким, що годі і побачити, що намагається зняти оператор, його функція – передати рух, передати ту гуцульську атмосферу, яку вбачаємо в піснях, обрядах, побуті та передусім у природі. Швидкий рух камери підкреслює експресивність сюжету та стан героїв. Оператор використовує зйомку «суб’єктивною камерою»: «У цьому випадку зображення на екрані стає суб´єктивним поглядом на події, що відбуваються, які ми бачимо неначе очима певного персонажа. Камера при цьому стає дуже рухливою, часом навіть метушливою, а довжина кадрів тривалою» [2,c.22]. Так, влучно зазначає Л. Брюховецька, що камера є ніби ще одним персонажем «Тіней»
Юрія Іллєнка можна назвати тим чародієм ХХ століття, який уславився не тільки як режисер, але і як оператор. І саме у фільмі Сергія Параджанова. Камера – це чарівна паличка в його руках, що змушує глядача «рухатись» за нею, щоб не пропустити жодного моменту, жодного погляду Івана та Марічки, яких знімають крупним планом під час їхніх зустрічей, або спостерігати за обрядами відзнятими загальним планом, а інколи навіть споглядати через дерева чи високі трави знизу.
«Тіні забутих предків» – це кольорове кіно на відміну від «Суничної галявини». Тому у фільмі 1965 року слід звертати увагу не стільки на гру тонів, скільки на символіку кольору. Так, підкреслює трагізм ситуації червоний колір, що супроводжує смерть Івана.
Цей шедевр поетичного кіно хочеться не тільки бачити, але й чути. «Спочатку була пісня» – це перша фраза, яку неодмінно вимовиш після перегляду. Це низка пісень, що суголосні із сюжетом твору. Вони також надають драматизму, а ще надають змогу ознайомитись із гуцульськими традиціями.
Гра акторів у «Тінях забутих предків»
Найкращий актор «Тіней» – гуцульська природа, гуцульська хата з гуцульськими обрядами. І навіть ті актори, що виконують головні ролі, залишаються в тіні природи.
Однак, неперевершеною є гра й реальних осіб. Іван Миколайчук влучно передав увесь спектр емоцій. Кожна мікрочастинка фільму була відіграна на відмінно. Глядач радіє зустрічам Івана та Марічки і водночас співчуває українським Ромео та Джульєтті, що не можуть бути разом. Потім переживаємо їхню розлуку, а тоді жаліємо Івана, так само, як ті голоси з-за кадру, що ніколи не знатиме щастя (тимчасова пристрасть до Палагни його не врятувала), та передчуваємо нещасливий фінал для нього.
Чудово виконані і жіночі ролі, що є цілком протилежними. Чиста дівчина Марічка, що ніколи не віддала б своє серце комусь, окрім Івана, та спокуслива Палагна, що не змогла витримати байдужості чоловіка і вдалась до ворожіння (через оголену сцену до перегляду фільму не допускали дітей) . Цікавим є те, що Лариса Кадочникова (Марічка) та Тетяна Бестаєва (Палагна) за національністю не українки, але їм вдалося передати український дух.
Важливим є те, що в обрядових дійствах брали участь місцеві мешканці Криворівні та ближніх сіл, адже хто б ще краще відобразив ту атмосферу: танці біля церкви, де також присутні Іван та Марічка, Святвечір.
Найбільше вражає сцена після похорону Івана, де всі сміються, танцюють. І такий обряд був насправді, про що згадує Ганна Чебанюк (епізодична роль): «Лежит покійник, а у другій хаті, у колідорі, грают “грушки”, інші ігри, сміються, набуваютси (розважаються. – “Країна”). Не було заведено, щоб усі смуток мали – тільки рідня перша»[1].
Кожна частина «мозаїки» «Тіней» заслуговує на увагу, кожен епізод, кожен актор. А для кращого розуміння фільму цікаво знову поринути у вигаданий світ повісті Михайла Коцюбинського.
Неперевершеною є гра Івана Миколайчука (студента другого курсу на той час!). І в «Тінях» також треба звернути увагу на акторську гру тих, хто перевтілився у діаметрально протилежних героїнь – Марічку та Палагну.
«Сунична галявина» та «Тіні забутих предків» – це саме ті фільми, які не зможеш забути після перегляду і ще не раз будеш повертатися до них (і після кожного занурення у фільм буде щоразу інше враження).
Михайло Лапін
Література:
1. «Тіні забутих предків»: таємниці і загадки Параджанова // http://na-skryzhalyah.blogspot.com/2016/05/blog-post_21.html
2. Аліфанов О.А., Десятник Г.О. Основи операторської творчості. Теоретичні та історичні аспекти : тексти лекцій. Київ: КНУ, 2016. 126 с.
3. Брюховецька Л. Кінооператор і кінорежисер – опоненти чи спільники? (Внесок Юрія Іллєнка у розвиток мистецтва кіно) // Наукові записки НаУКМА: Теорія та історія культури, 2006. Т. 49. С. 115-119.
4. Війна одним кадром. Рецензія на фільм «1917» // https://shpalta.media/2020/02/01/vijna-odnim-kadrom-recenziya-na-film-1917/
5. Десятник Г.О. Від задуму до екрана : тексти лекцій [наук. ред. проф. Горевалов С.І.]. Київ: КНУ, 2015. 226 с.
6. Кіномистецтво: навч. посіб. для студ. вищ. навч. закл. / Лариса Брюховецька. Київ: Логос, 2011. 391 с.
7. Куровець О. Сила бути жінкою // http://archive-ktm.ukma.edu.ua/show_content.php?id=779
Немає коментарів:
Дописати коментар