Скільки нагород у фільму «Тіні забутих предків»?

Іван Миколайчук у фільмі «Тіні забутих предків». Режисер Сергій Параджанов. Кіностудія ім. О. Довженка, 1964.

 

В мережі інтернет наводяться фантастичні цифри (більше сотні) нагород фільму Сергія Параджанова. Це тішить патріотів, і дехто навіть стверджує, що цей факт занесено до книги рекордів Гіннеса. Хоча ніхто не називає тих нагород і не вказує сторінки тої книги. Кінознавець Сергій Тримбач, навпаки, говорить, що фестивальних нагород усього чотири. Але це також не відповідає дійсності. 

 

То скільки ж нагород насправді? Спробуємо визначити, пославшись до документальні джерела. Нагород, ясна річ, не так багато, як хтось нафантазував, але істиною є те, що фільм здійснив справжній фурор в середовищі кіноспільноти й здобув широкий резонанс у пресі. Справді, він брав участь у численних МКФ. А крім того, Москва, організовуючи Тижні кіно СРСР майже у всіх країнах світу, 1965 і 1966 року незмінно включала в програму фільм Сергія Параджанова (хоча самого Параджанова на ті свята кіно ніколи не запрошували, адже на той час він був під негласним наглядом КДБ).

Ще один важливий факт: фільм було продано у 30 країн світу (див. Лист голови Держкіно УРСР Святослава Іванова Першому секретарю ЦК КПУ Петру Шелесту 1972 р. – Публікація Тамари Шевченко, «Кіно-Театр», – 1996. – №5. – С. 7).

На жаль, коли в грудні 1973 року в Києві міліція арештувала Сергія Параджанова, пред’явивши йому звинувачення у кримінальних злочинах, ніхто із тодішньої влади, очолюваної Володимиром Щербицьким, про його здобутки і заслуги перед Україною навіть не згадав. Адже ця влада вбачала в художньому напрямі, започаткованому фільмом «Тіні забутих предків», небажані тенденції, бо кінематографісти, за її велінням, мали не озиратися в минуле, а оспівувати великі здобутки радянського ладу з компартією на чолі.

 Пошлемося на друге видання Анотованого каталогу фільмів Національної кіностудії художніх фільмів ім. О. Довженка. 1928–2011 роки (К. : 2011). Там до деяких фільмів наведено цифри відвідувань, а до деяких – вказано фестивальні нагороди, якщо такі є. Серед усіх фільмів студії у «Тіней забутих предків» відзнак найбільше. 

Іван Миколайчук у фільмі «Тіні забутих предків». Режисер Сергій Параджанов. Кіностудія ім. О. Довженка, 1964.

 

            7-й МКФ у Мар дель Плата (Аргентина), 1965 р. – премія фестивалю «Південний хрест»; премія ФІПРЕССІ Юрію Іллєнку за операторську роботу

            МКФ у Римі (Фестиваль фестивалів), 1965 р. – Кубок фестивалю.

Премія Британського кіноінституту 1966 р. – за найкращий зарубіжний фільм.

1-й МКФ у Салоніках (Греція), 1966 р. – Золота медаль Сергію Параджанову – за режисуру.

16-й МКФ у Мельбурні (Австралія), 1967 р. – Почесний диплом.

14-1 МКФ у Сіднеї (Австралія), 1967 р. – Почесний диплом.

Всесоюзний кінофестиваль у Києві, 1966 р. – Спеціальна премія за талановитий пошук і новаторство.

Державної премії України ім. Т. Шевченка 1991 р. удостоєні: Сергій Параджанов (посмертно), Юрій Іллєнко, Лариса Кадочникова, Георгій Якутович.

Отже, якщо не рахувати Державну премію, то наведених в Каталозі їх налічується вісім.

Процедура представництва кіно СРСР була централізована – саме в Москві обирали фільми і пропонували їх для участі в конкурсі того чи іншого МКФ. Як бачимо, на найпершому МКФ в Мар дель Плата (Аргентина) фільм отримав дві нагороди. Збереглася кінохроніка, коли премію згаданого фестивалю «Південний хрест» вручали в Києві Сергієві Параджанову, оскільки його в Аргентину не пустили. Фото сертифікату, який засвідчив, що фільм було показано на МКФ в Сіднеї (Австралія) вміщено у збірнику статей «Екранний світ Сергія Параджанова» (К.: Дух і літера, 2014). Там же наводиться лист Британського кіноінституту до кіностудії ім. О. Довженка з підбіркою статей про фільм «Тіні забутих предків», одна з яких була вміщена в газеті «The Guardian». 

Але міжнародне визнання – це не тільки фестивальні нагороди. Це й інтерес до твору в інтелектуальних колах, наявність наукових досліджень, йому присвячених. І тут у нас також – неорана цілина, хоча редакція «Кіно-Театру» та Центр кінематографічних студій НаУКМА докладає зусиль, аби українцям були доступні як вітчизняні, так і зарубіжні дослідження (було проведено низку наукових конференцій, видано книжки про С. Параджанова (Володимир Луговський. «Невідомий маестро», 1998; збірники статей і документів «Сергій Параджанов і Україна», 2014, «Фільм «Тіней забутих предків»: погляд через століття», 2017). 

Іван Миколайчук у фільмі «Тіні забутих предків». Режисер Сергій Параджанов. Кіностудія ім. О. Довженка, 1964.

 

Багато зарубіжних дослідників кіно вважали фільм Параджанова «новим словом у світовій кінематографії». Так дослівно написав англійський кінознавець і режисер Герберт Маршалл (згодом жив у США) – професор Іллінойського університету, автор книжок про кіно, серед яких «Майстри радянського кіно: покалічені творчі біографії» (1983). І якщо мова зайшла про дослідження, то на Заході вже вийшло кілька книжок, присвячених С. Параджанову: Siergiej Paradzanow. Krarow, 1998; Jamse Steffen. The Cinema of Sergej Paradjanov, USA, 2013; і «Тіням забутих предків»: Joshua First. Sergei Paradjanov. Shadows of Forgotten Ancestors, USA, 2017.

Розділ «Український Bergfilm? Карпатська мандрівка та національна ідентичність» з докторської дисертації професора Мічіганського університету Джошуа Ферста (Joshua First. Scenes of Beloning: Cinema and the Nationality Question in Soviet Ukraine During the Long 1960s), виданої 2008 року, було надруковано в журналі «Кіно-Театр», 2015, № 2 і в збірнику «Фільм «Тіней забутих предків»: погляд через століття» (К. : Редакція журналу «Кіно-Театр», ВД «Києво-Могилянська академія», 2018).

Гадаю, повне дослідження міжнародного резонансу фільму «Тіні забутих предків», включно з перекладом статей зарубіжних дослідників – ще попереду. Було б непогано перекласти і згадану книжку Джошуа Ферста.

А завершити це невеличке дослідження хочу особистим спогадом. Коли 1994 року мені довелося брати участь в Міжнародній науковій конференції в Іллінойському університеті (а жили ми в університетському містечку), у вільну годину я зайшла в бібліотеку, в зал енциклопедичних видань, де був доступ до літератури. Знайшовши енциклопедії, присвячені кінематографу, я почала їх гортати і знайшла кілька статей, присвячених «Тіням забутих предків». Замовила ксерокопію однієї з них (на більше не було часу). У Києві ми її переклали – і вона надрукована в найпершому номері журналу «Кіно-Театр» за 1995 рік. Світове визнання українського фільму було одним із чинників того, що я взялася у складних фінансових умовах видавати журнал, присвячений кіно.

                        Лариса Брюховецька