 |
|
Земфіра Цахілова, Іван Миколайчук у фільмі «Коли людина посміхнулась». Режисер Борис Івченко. Кіностудія ім. О. Довженка. 1973. |
Цей фільм Бориса Івченка, поставлений на кіностудії ім. О. Довженка 1973 року, має дивовижну історію. В його основі – роман «Четвертий розворот» Петра Лебеденка – російського письменника, колишнього військового льотчика, який жив у Ростові на Дону. Роман вийшов 1972 року і його відразу взяв для екранізації Віктор Івченко, написавши сценарій разом з редактором і сценаристом Юрієм Пархоменком. Ясна річ, весь обсяг роману немислимо було увібгати в півторагодинну екранну історію. Адже в романі про льотчиків розгорнуто події у двох часових вимірах – події Другої світової війни переплітаються з подіями сучасності. Пов’язує їх друг Клима Лунгіна, також пілот – в мирний час він трудиться разом з його сином – Олексієм Лунгіним. Крім важкої роботи пілотів, письменника цікавила жіноча психологія, яку він досліджував, вивівши образи двох жінок: матері Олексія Анни і дружини Олексійового друга Романа Інги. В літературному творі розповідається про трагедію Анни, яка, опинившись під окупацією і боячись за життя маленького сина, матері та своє власне, віддалася німецькому офіцеру Гансу Крамке – це була плата за його опіку. У наші дні трагедію пережила Інга, втративши коханого чоловіка. Пережив трагедію і Олексій Лунгін, тому що в тій самій автокатастрофі загинула і його дружина, що працювала стюардесою. Ніби якась карма тяжіла над батьком і сином Лунгіними, коли їхнє родинне щастя раптово зазнає краху і стає трагедією.
У Віктора Івченка вже був фільм про моряків далекого плавання – у «Надзвичайній події» він розповів про те, як тайванське військове судно захопила радянський танкер «Полтава» і про його моряків, які в мирний час опинилися в полоні, та як їм вдалося звільнитися. Тепер він звернувся до людей ще однієї професії, пов’язаної з ризиком, – до льотчиків. У своїй екранній версії Віктор Івченко зосередився на сучасності. Хоча він планував будувати фільм з двох частин: «Спогади» і «Реальність», двічі показавши одну і ту саму історію.
Варто звернути увагу на те, що в українському кіно радянського періоду чимало фільмів було присвячено людям найважчих професій – шахтарям, льотчикам і морякам далекого плавання. Про військових пілотів знімати ще до Другої світової війни – «Аероград» О. Довженка (1935), «Ескадрилья № 5» Абрама Роома (1939), «Винищувачі» Едуарда Пенцліна (1939), а після війни виходять «Зірки на крилах» Ісака Шмарука (1955), «Ключі від неба» Віктора Іванова (1964), «Дні льотні» Миколи Літуса і Леоніда Ризіна (1965), « В бій ідуть тільки “старики”» Леоніда Бикова (1973), «Ніжність до ревучого звіра» Станіслава Третьякова і Володимира Попкова (1976). Серед них і фільм, який збирався знімати Віктор Івченко. На жаль, здійснити цей задум йому не вдалося – він помер 7 вересня 1972 року під час вибору натури, не перенісши третього інфаркту.
Фільм уже стояв у виробничому плані, тож студія мусила знайти вихід із ситуації. Тобто замінити режисера. Готовий режисерський сценарій передають Сергієві Параджанову, котрий вже шість років був без роботи. І ось на цій історії, на сценарії, названому «Інга» перетнулися Івченко – реаліст-психолог і Параджанов – поет-романтик. Це сталося для Параджанова несподівано. Та він негайно пише свій варіант. Схильний до міфологічного мислення він вихопив з наявного тексту слово «Ікар» (як символ нездоланного потягу людини до польоту) і не тільки назвав так свій сценарій, а й зосередився на цьому образі, обігруючи його візуально. Крім того, він змінює професію головної героїні (вона була лікарем, він же помістив її серед манекенниць, згадавши популярного у той час модельєра Зайцева). Студія сценарій не затвердила. Подаючи наступний варіант, Параджанов дав супровідну експлікацію.
«Выслушав замечания и пожелания, высказанные на обсуждении, мы с автором Ю. Пархоменко сделали новый, окончательный вариант «Инги».
С глубоким уважением отнесясь к труду и светлой памяти В. И. Ивченко, а также к автору романа П. В. Лебеденко – мы сохранили ВСЕ ГЛАВНОЕ (начиная от основной идеи и кончая сюжетом, если внимательно вчитаться в наш вариант).
Мы только сознательно, резче и отчетливее прочертили основные идеи – философскую тему Икара и Верности (которые, повторяем, заложены были и в сценарии В. Ивченко).
Иными словами, по форме это будет не бытовая полусентиментальная драма, а философская кинопоэма. Об Икаре и Верности в их философском звучании.
Идейно-эстетический образ Икара в нашей картине складывается по принципу мозаики. Наш образ сложился из различных компонентов. Ибо Икар – это и профессор медицины, и Зайцев, и авиаконструктор, и Роман, Алеша, Фрунзик и может быть главная фигура – Максим. То же можно сказать и об образе Верности Икарам.
Художественно-полноценный ответ даст вся картина, все ее компоненты и детали, до мельчайших»[1].
Але за логікою сюжету образ Ікара не зовсім вписувався в канву – якщо навіть екстраполювати його на льотчика Романа, то той загинув не в авіа, а в автокатастрофі. Зваживши, що в сценарії Параджанов багато додав від себе, і що додане не стало органічним в історії Віктора Івченка, студія його відхилила і передала режисерський сценарій Віктора Іларіоновича для постановки його синові Борису.
Борис Івченко у ньому нічого не змінює (та й навіть якби хотів це зробити, часу не залишилося). Як і в випадку з «Пропалою грамотою», не гаючись, збирає акторів – частину зі згаданого фільму (Земфіра Цахілова, Іван Миколайчук, Анатолій Барчук, Федір Стригун – у двох останніх тут ролі другопланові). Щоправда, тут уже інший оператор – Ігор Бєляков та художник – Василь Безкровний. Фільм змінив назву – тепер це «Коли людина посміхнулась». Трансформація назви, як бачимо, була суттєвою – в романі «Четвертий розворот» назва означає посадку літака в надскладних умовах, і був акцент на льотчиках. У сценарії «Інга» Віктор Івченко акцент ставив на жінці, її вірності загиблому коханому. Схильний до міфологічного мислення Сергій Параджанов відійшов від обох і дав свою версію. Борис Івченко, не відмовляючись від зображення професії льотчика (Роман веде пасажирський літак у надскладних умовах грози), зосередився на психологічній колізії стосунків Олексія Лунгіна та Інги. Складність її зумовлена тим, що обоє вони травмовані горем втрати близької людини. Роман був другом Олексія. В Олексія залишився семирічний син Максим. Інга – самотня. Фільм про те, як непросто їм обом вийти з трагічної ситуації. Інга повністю занурюється в роботу, більше того, покидає курортне південне місто і летить працювати на Далеку Північ. Олексій, поки Інга жила поруч, не тільки з обов’язку перед загиблим другом, а й із симпатії до Інги підтримує її, не залишає саму в горі. Але, паралізована своїм горем, вона ігнорує Олексія – то відштовхує його, то вибачається за свою поведінку. Втім, глядачеві від початку зрозуміло, що з часом вони поєднають свої долі. Власне, про це і свідчить заключний епізод, коли Олексій телефонує Інзі, яка на півночі працює в амбулаторії, і обоє мовчать десять хвилин, а Олексій просить телефоністку додати ще часу на «розмову» по міжміському телефону. Епізод не тільки оригінальний, а й виправданий мовчазним характером Олексія.
В цьому фільмі герой Миколайчука Олексій певним чином повторює долю героя «Тіней забутих предків»: в Івана Палійчука була кохана Марічка – й інша жінка не змогла її замінити. У фільмі, знятому через 10 років, Олексій Луганов, овдовівши, покохав Інгу. Не виникає сумніву, що вони в мирі і злагоді житимуть далі.
Так за сюжетом. Та акторові цього разу не вдалося переконати у свої почуттях – ми не відчуваємо його страждання за загиблою дружиною, не відчуваємо і спалаху нового почуття. Відстороненість, відсутність творчої енергії, яка так заворожувала в його ролях закоханих юнаків (Івана Палійчука, Романа з фільму «Анничка»). Можливо, спрацював шлейф від ролі в попередньому фільмі «Пропала грамота», де його козак Василь, рушаючи з грамотою в Петербург, не прощається з дружиною: «Ти що, жінко, мене цариця чекає…». А можливо, попередній фільм накладає печать на сприйняття цієї історії. Якщо Миколайчук і Цахілова були органічні в жартівливо-водевільній і разом з тим героїчній «Пропалій грамоті», то тут вони обоє в’ялі й навіть, сказати б, малоцікаві. З іншого боку, переживання трагедії акторам важче передати, аніж радість або казкові перипетії. Можливо, причина і в тому, що увага зосереджена на травмованій горем Інзі – не випадково ж свій сценарій Віктор Івченко назвав цим ім’ям, а для Цахілової ця роль була чужа. Віктор Івченко віддає шану жінкам складної, а іноді й поламаної долі – Іванна, Ольга Зотова – чи не найяскравіші приклади. Його останній сценарій – про жіночу вірність, про те, що молода вдова не може вийти з енергетичного поля свого кохання і виснажує себе працею (епізод, коли вона у відділеному від цивілізації селищі, не будучи хірургом, береться робити операцію, аби врятувати місцеву жінку).
Не слід забувати, що й сам постановник був травмований горем, втративши свого батька. Смерть Віктора Іларіоновича була шоком і для Миколайчука, адже це був його майстер, якому він багато чим завдячував у своєму професійному зростанню.
Знімали стрічку «Коли людина посміхнулась» дуже швидко, аби здати своєчасно, але її визнали невдачею. Про цю роль у своїх пізніших інтерв’ю Іван Миколайчук не згадував, як не згадували її і критики. Та він планував продовжити співпрацю зі своїм товаришем Борисом Івченком над наступним фільмом «Марина», де йому призначалася головна чоловіча роль (російський офіцер) і мало йтися про його кохання до дівчини-рибачки й осуд суспільством цього кохання. Та Миколайчука на роль не затвердили вищі інстанції – причини заборони режисерові ніхто так і не пояснив. Борис Івченко зняв у «Марині» новоспеченого «Павку Корчагіна» (Володимира Конкіна). Миколайчука ж як ідеологічно ненадійного тим часом взяла «в розробку» контора глибокого буріння, перекривши йому кисень, й актор сім років залишався без роботи, тільки зрідка знімаючись у не зовсім «своїх» ролях. Та це вже інша тема.
Лариса Брюховецька
[1] Параджанов С. Вместо экспликации. 5 января 1973 г. // Ивченко В., Пархоменко Ю. Инга. Режиссерская разработка В. Ивченка 1972, на 103 листах Ф.670, Оп.2, Спр. 2834. (По мотивам романа П. Лебеденко «Четвертий разворот»). – Центральний державний архів літератури і мистецтва. – Фонд 670. – Опис 2. – Справа 2834.
Немає коментарів:
Дописати коментар