1967 рік. Карпати. Зйомки фільму «Анничка». Біля річки знімали ключовий епізод фільму – танець Іванка (Іван Гаврилюк) на битому склі. «Публіка» – німецькі офіцери – сиділи на спеціально збудованому підвищенні – це була тильна сторона ресторану. В обідню пору кінематографісти ходили до ресторану обідати. Миколайчук, одягнутий у костюм свого Романа (не мали часу на перевдягання), зайняв столик, і в ту ж мить до нього підійшли двоє чоловіків середнього віку: «Ви не маєте права заходити сюди в такому одязі», – різко звернулися до актора. Він відповів: «Заспокойтеся, сядьте на своє місце. Я на роботі». «Вийдіть негайно», – вимагали ті. Розгорівся скандал. Абсурд, як на наш сьогоднішній погляд. Але тоді ненависть до «націоналістів» була не тільки переконанням, а й «станом душі» – звідси реакція на актора в такому одязі.
Сценарій «Аннички» написали Борис Загорулько і Віктор Івченко. Цим фільмом дебютував Борис Івченко однокурсник і товариш Івана Миколайчука.
В листопаді минулого року у Мінську померла актриса ЛЮБОВ РУМЯНЦЕВА (1943-2020).
Критик Леонід Павлючик написав: «Вона зіграла чимало ролей, в театрі і кіно, але для мене назавжди залишиться гуцулкою АННИЧКОЮ з однойменного фільму Бориса Івченка 1968 року (це був дебют режисера, за три роки потому він поставить «Пропалу грамоту», відому нині більшості українців).
Вочевидь на вибір саме РУМЯНЦЕВОЇ вплинув білоруський фільм «Альпійська балада» за повістю і сценарієм Василя Бикова (1965, реж. Борис Степанов). 22-річна актриса блискуче зіграла італійку Джулію, яка тікає з концтабору разом з радянським солдатом, білорусом Іваном (Станіслав Любшин). Романтична історія кохання, що наражається на жорстокі реалії війни, помножені на випробування горами. От сей контраст романтичного й прекрасного, того, що ніколи не вмирає в людині, й фактури війни, безжалісної до людини і визначає поетику картини...
В «АННИЧЦІ» Румянцева так само грає дівчину, яка поставлена в ситуацію, де її позбавлено вибору – батько (чудовий Кость Степанков, який надає ролі таких собі шекспірівських відтінків) вимагає, аби вона виходила заміж за поліціянта Романа (Іван Миколайчук). Це роки німецької окупації, закони патріархального колективу підсилено законом військового часу. Анничка обирає любов до пораненого радянського солдата (Грегоре Григоріу), обирає саму себе і, зрештою, смерть.
Дивовижна природність молодої актриси, її жіночий чар роблять цю роль подібною до екранного сонця, промені якого пробивають пітьму тодішнього життя. Ті самі промені, яких ми так потребуємо і сьогодні.
Що ж, душа РУМЯНЦЕВОЇ вже на побаченні з Борисом Івченком і його батьком, так само режисером (у даному разі він співсценарист фільму) Віктором Івченком, оператором Миколою Кульчицьким... І, звичайно, колегами-акторами – Іваном Миколайчуком, Костем Петровичем Степанковим, Анатолієм Барчуком, Василем Симчичем, Бориславом Брондуковим, молдавським актором Грегоре Григоріу (це його Андрія полюбила Анничка)... Та майже всі уже там, окрім Івана Гаврилюка (пошли йому, Боже, здоров’я!).
Пам’ять живе... Рік тому я був у музеї фільму «АННИЧКА», який відкрито у Верховині (колишнє Жаб’є) – тут, саме тут і саме в тій хаті і тому дворищі знімалася стрічка. Чаклунське мистецтво кіно робить людину безсмертною. Знайдіть фільм і зустріньтесь з Анничкою-РУМЯНЦЕВОЮ – вона жива, вона житиме. Бо ж є в душі людини, у самому єстві її те, що не вмирає ніколи.
Сергій Тримбач. І Анничка пішла… 2020. 20. 11
- Касові збори у Радянській Україні підконтрольній Радянській імперії зазвичай не повідомляли загалу, але було відомо кількість проданих квитків. Зокрема фільм «Анничка» як в Радянській Україні так і в інших радянських республіках переглянули у 1969 році 25,1 млн глядачів, що дозволило стрічці зайняти 19 місце у прокаті СРСР у 1969 році. 1969 — спеціальна премія журі — «Золота вежа Байона» — Міжнародний кінофестиваль у Пномпені (Камбоджа)
- 1969 — Диплом Борису Івченку за режисерський дебют — Кінофестиваль республік України і Закавказзя у Києві.
Немає коментарів:
Дописати коментар