 |
| Іван та Марічка |
ЧОРТОРИЙСЬКІ МАРЕВА-ВИДІННЯ
Роман у новелах
З Іваном Драчем доля нечасто мене зводила. Та коли задумав присвятити 80-річчю від дня народження геніального поета, прозаїка й актора Миколи Вінграновського весь альманах «Рось 16», напросився у гості до класика в столичній квартирі, аби взяти у нього інтерв’ю, мимовільно зайшла мова і про Івана Миколайчука. Іван Федорович охоче почав розповідати про свої стосунки з ним і відповів:
– Та я дещо вже написав. Можу з того запропонувати і тобі.
Я був неймовірно зворушений увагою великого літератора, а коли прочитав авторський текст Івана Драча, запропонував йому помістити на сторінках часопису «Буковинський журнал», де були й кілька новел уже мого завершеного роману «Чорторийські марева-видіння». А зараз, відзначаючи Миколайчукове 80-ліття, вирішив удруге повернутися до твору, на численні прохання читачів і слухачів, мистецтвознавців, усіх небайдужих до геніальної творчості кіномитця, того, хто зумів прославити Україну в світі. Тому нині, ніби очікуючи нового пришестя, відшукав Драчеву передмову, як і деякі з новел, котрі так і не потрапили до першої книжки, що побачила світ 2019 року у Чернівецькому видавництві «Друк Арт». Зрештою, мав би це зробити, бо наклад у 1000 примірників розійшовся за неповних два роки. Та інтерес до життя і творчості Івана Миколайчука тільки зріс і далі зростатиме. У цьому якраз закладена геніальність мистця.
РОЗМОВА З СОСНОВИМИ КЛЕПКАМИ І ДУБОВИМ ДЕНЦЕМ
Сосновії клепки,
Дубовеє денце.
Не цурайся мене,
Серце...
У старій скособоченій шопчині – дровенята. Між ними обручі діжі
старої, і клепки соснові, й овальні рештки із дна дубового. Що ти соли-
ла, стара діжо?! Капусти скільки, скільки помідорів та огірків? А скільки
горя й радощів ти знаєш? Що запам’ятала? Яке життя тут прокотилося?
Кропом просякнута, гострими мечами білого кропу пробита? Хто на роз-
сіл твій чигав? З погреба ти потрапила в шопу – тут ти й розсипалась.
Для мене – піснями. Яка Атлантида пішла з тобою на дно? Село вирува-
ло піснями, Ведерівка переспівувала Бартківку, а Підліс клав на лопатки
Центр. Дівчата пахли гарбузовим насінням, щоки їхні горіли, як буряки на
борщ. Пісня доторкалася небес і глибини серця.
Зараз пісень ніхто не співає. Брешу: коли збираються за столом,
коли якась родинна оказія, а це можуть бути уродини довгожданого те-
лятка чи козенятка, чи ближче до людини: чиїсь іменини чи роковини,
хтось приїхав чи хтось від’їжджає (куди їдеш, від’їжджаєш, сизокрилий
орле?!), а особливо ті, що залишаються (а хто ж мене, молодую, до сер-
ця пригорне?!), співають так само розкотисто і печально, як і в часи ту-
рецької чи німецької каторги.
А отих пісень, що йшли в поле на роботу, чи тих, що верталися з ро-
боти (а то ж була панщина чи колгоспщина – наче ж неволя?!), чи пісень
на току коло машини, отих пісень схарактеризованих Іваном Франком
співмірністю жіночих доль і глибиною неповторних шедеврів. За пісню
такую скільки століть жіночих скорбот було сплачено!...
Отож думаю про Марічку Миколайчук (коли вона поза Ніною Матвієнко і Валентиною Ко-
вальською), та за нею стоїть легіон буковинських пісень. Про це у вірші
«Неназваний у пісні». Спершу епіграф з буковинської пісні з репертуару
співачки:
... Ой обмарує мою постільку, Чобітки взуваючи...
Ой обцілує біле личенько
На коня сідаючи...
«Неназваний у пісні».
Хто він такий? І понесе, і свисне!
Оце йому ще висвистом свистіть?!
І знов життя лишилось ненависне,
Що б’є її, немов навідмаш віть.
А він куди? Куди його понесло?
Де б’ються навкулачки три чорти?!
Лиш пісні золотисте перевесло
Вилонюється в неї з самоти
Так тяжко, що повисла б вона в ньому,
Одбивши табуретку чобітком...
Плете вона з життя свого солому,
Ридає пісня і сидить рядком.
Неназваний у пісні, хто він, вічний,
Що в слові залишився, мов сльоза,
Птах перелітний, подих чоловічий,
Що душу обмарує і щеза?!..
ЙВАНКОВА МАРІЧКА
«А хто ісклав співаночку? – питає коломийка в «Тінях забутих пред-ків». І вона ж відповідає: «Йванкова Марічка»... По фільму Параджанова Марічкою була москвичка Лариса Кадочникова, а по життю – Марічка Карп’юк з Чернівців, буковинська Марічка. Для мене вона – пісня. І досі! А що вона робить тепер? Ви скажете – співає. Співає то співає. А ще ж треба заробляти на прожиття на цьому грішному, противному і не співучому чи не співочому світі. Отож заробляє і на кіностудії Довженка (ще існує така студія!), і підпрацьовує в хорі Верьовки. А копійка до копійки – і на хліб можна заробити в наш прекрасний, неповторний час...
Чомусь мені все згадується, що Іван Миколайчук, коли одружився, то як селюк з Чорториї дуже боявся перших зустрічей у «панській», городській сім’ї у Чернівцях. Батько Марічки був з партійних, радянських кадрів, начальник, Іван знав про це, отож сорочку біленьку вдяг, руки довго мив перед тим, як сідати до столу, але все ж проколовся на несподіваному. Навіть коньяк випив, ледь надпив, щоби не напитися, та коли подали мандарини насамкінець, то почав їсти, не знімаючи шкірку:
– Так смачніше, сказав на зауваження, що варто б...
Якщо смачніше, то господарі погодились. Зять усе ж таки...
А ось як Марічка згадує про свій перший приїзд у Чорторию: ... А як я в те село вперше приїхала. Х-хо! То окрема історія. Повіз мене до рідні на оглядини. Приїхав у райцентр на велосипеді (а звідти до села майже чотири кілометри), зустрів з поїзда і шепоче: «Бачиш, он брат стоїть. Он сестра». Приїхали, значить, потай на мене подивитись. Потім, правда, вперто заперечували. Народу в хату набилося! У них же дітей, слава Богу, десятеро, а ще зяті, невістки. Родичі: що це Іван за диво привіз? А
мені сімнадцять, худю-ю-ща така, страху натерпілася, сиджу, пальці ламаю... А батько: «Іване, чим то ти годувати будеш? Вона ж, мабуть, картоплі не їсть?» Збиткується. Але з того часу й досі я відчуваю їхню любов – усіх, до єдиного. Прийняли як «Миколайчучку». І без кінця нам потім у селі «грали весілля». Тому, коли Іван, наче між іншим, як він любив, напівжартома, кинув: «А куди це ти збираєшся їхати?» – мені якраз на гастролі до Югославії з хором Вєрьовки треба було. – Хто ж заміж виходити буде?»... І я прибула до Чернівців на власне весілля на третій полиці загального вагону. Та це вже нікого не здивувало. Хотіли повінчатися – так не можна ж тоді було. Все мріяли: потім, потім... А коли Івана не стало, пішла до священника, попросила повінчати посмертно. Той розгубився: «У нас такого обряду немає»... («Двоє наодинці з усіма», Новини кіноекрана, червень 1991, № 6).
Оці перші контакти у двох родинах, дівчина з «панської» сім’ї і наречений з багатодітної, заможна наречена з міста і «велосипедист», де той велосипед був на всю чорторийську родину, висвітлюють первопочаток, усю щасливу долю парованих небесами людей, які і досі своїм світлом освітлюють нас, їхніх сучасників – нам цікава кожна дрібниця цієї пари.
А мені в пам’ятку – зйомки в «Тінях», коли Марічка до Івана приїхала. Поверталися з села до Верховини (вона ж і досі Жиб’є). Дерев’яна «Гуцулка», вміло витесана хлопцями – художниками, стояла на горі і прощалася з ними. Доки її дружно утоптували, щоби непорушно стояла, доки радо замочили у хаті, аби шашіль швидко не сточила, доки виспівалися, то й зорі на небі заграли. Радо пішли додому – кіноекспедиція в Карпатах, режисери й актори, практиканти й звукооператори, дівчата і
хлопці, старші дядьки і молодесенькі хористки з Коломиї – все це валом сунуло згори вдолину, а згодом знову вгору. В темряві хлопці кинулися до дівчат, а ті щасливо йойкали і зойкали, аж раптом Іван Миколайчук збоку угледів величезний стільник світлячків – старий пень був усипаний цими ворушкими зірками і манив до себе.
– Дівчата, до мене!
Актор квітчав дівчат світлячками, котрій робив вінок, котрій чіпляв до сорочки чи до кофтини. Дівчата зойками, хтось відкидав блискучі черв’яки, хтось терпів, бо було гарно – і краса та ще й така екзотична вимагала терпіння. Тікали, стрибали, верещали – Іван ганяє за дівчатами, дівчата ловили його і йому чіпляли до чуба ворушні зірки. Хлопці побачили по обох сторонах дороги ще розкішніші середовища світлячків у пнях. Брали і світились.
– Мицю, де ти? – Іван став шукати Марічку. Марічки не було.
Тлум людський серед ночі на гірській дорозі вирував і тішився. Зорі на небі. Світлячки в дівочих косах. А Марічки нема. Де ти?
І раптом срібний альт, як з неба: її голос.
Ой, глибокий колодязю
Золотії ключі.
Іван зрадів. Марічка знайшлася.
– Це хто?
– Марічка!
– Чия?
– Іванова. Миколайчука.
– Маріцю, ти де?
– Я тута, Іва...
Йванкова Марічка
Ой, глибокий колодязю,
Золотії ключі.
А вже ж мені докучило
В світі горюючи.
Ой, глибокий колодязю,
Боюсь, щоб не впасти.
Полюбила пройдисвіта, –
Прийдеться пропасти.
Ой, глибокий колодязю,
Боюсь, щоб не впала.
Полюбила пройдисвіта
Та й навіки пропала...
«ЗОЛОТІ КЛЮЧІ»
Я найбільше любив їх, коли це диво було втрьох. Тепер Ніна з донькою співає, Антоніну на широку дорогу виводить, Валя в Інституті професорує, а Марічка – вона ж Йванова: Іваном Миколайчуком займається. А отого дива втрьох, коли «Золоті ключі» були, немає та й не буде! У глибокий колодязь душа упала, дивишся туди – зірку бачиш на дні, а золоте тріо – не видно. Не чути. Не видно. Не буде... А було ж! Троє в небесах...
Так, коли маєш довершеність, досконалість, просто шедевр, сприймаєш його як вічність, постійність, безперервність. Аж ні! Спалахнули три зірочки водночас, засвітилися одна коло одної – і розійшлися, розкотилися. Інколи сходяться і самі ж дивуються, як же це так – так добре втрьох, так досконало, так віртуозно і душевно. Нарізно так не буває. Нарізно – одним одна, самотина! Скільки світових ансамблів мають таку ж, саму долю, побули якусь коротку мить – і розійшлися. Благословенні диво-благословенням Івана Миколайчука «дівки» оддівували свій короткий вік і кожна в міру своєї долі і свого таланту оре свою нивку. Нива «Золотих ключів» була ближчою до людських сердець. Золотий сніг був золотіший... Залишилося все це на платівках, та ще у захоплених відгуках: про них нагадаємо. Доктор мистецтвознавства Софія Грица: «До співу Ніни Матвієнко плавно долучається звучний альт Валентини Ковальської і м’яке меццо-сопрано Марії Миколайчук. Своїм звучанням вони дарують велику естетичну насолоду. Хто не чув у їхньому виконанні чарівних веснянок чи обжинкових, де «з пісні полум’я росло», той не знає, що таке спів людської душі. Ніна Матвієнко: «З яких доріг прийшла триєдина доля, щоби саме тут, у Києві, нас звести докупи?»... Валентина Ковальська: «Боже, що то було!? Звуки пісні злітали з наших уст, переплітались віночком і повертались у наші серця тихою радістю. Мабуть, то був початок срібного струмочка, що пробивається з-під гори, ще його не видно, але він уже дзюркотить, щоби перетворитись у ріку. Я не знаю, чи стали ми тією рікою, та згодом, коли фірма «Мелодія» випустила записану нами платівку, музичний редактор Микола Кузик подарував нам ймення – «Золоті ключі»... Марина Губар в «Урядовому кур’єрі» (№ 9170, 13. 09. 2008) зафіксувала особливий випадок, який ще раз потвердив унікальність зустрічі трьох, коли позаду були роки мандрівок – Україною, і закордоном, коли розійшлися і знову зійшлися. «Через кілька важких років Ніна запросила дівчат на свій сольний концерт до Українського дому. Десь під кінець на сцену вийшла відома полум’яна народна артистка України Ніла Крюкова і схвильовано сказала, що в залі присутні Валентина і Марічка і що вона дуже просить, аби дівчата втрьох заспівали «Тернову ружу» В. Іванишина на музику Галини Менкуш. Нікуди було дітися – вийшли на сцену, заспівали. Що тоді здійнялося в залі! І вони зрозуміли, що їхня пісня потрібна людям, як жива вода...
Дивуєшся дивом дивним, що воно таке твориться з нашими доморощеними любителями співу, коли вони запрошують з-за кордону уславлених співаків, будують для них сцени на Майдані Незалежності чи на Європейській площі, чекають на їхній візит роками (а черга є чергою, і в нашу Тьмутарань не відразу і попадеш, хіба що мільйонами Пінчука приманиш!). Президенти наші (а це вже шостий!) ігнорують українських виконавців, зате коли приїде співак з блямбою «сер», то швидко сходяться. І не натішаться, і спів благородний, і кияни – люди зі смаком.
А щоб «Золоте тріо» раз на рік організувати, та послухати «Глибокий колодязю», щоби відчути, яким народом владоможці правлять, цього нема. Навіщо? Троє співачок живуть у Києві, здалеку везти не потрібно. Президенти міняються, міністри культури, директори палацу «Україна», а перейнятися багатством народної душі нема кому. Хіба британську королеву попросити?
МАРІЧЧИН ІВАНКО
Якось зустрів Марічку, давно не бачились, мене носило десь поза Україною.
Сказала, як вистрелила:
– Коли хочеш побачити Івана ще живим, прийди завтра.
Я оторопів – і змовчав. Готувався до завтрашнього дня. Як це так – ще живим?!
Отоді якраз була Голосіївська осінь у Музеї Максима Рильського. Я їхав туди, дорогою думаю, заїду на Лівий берег до Миколайчуків. Так і зробив.
Зустрічає Марічка. Івана не видно. Господиня заводить у кімнату, запрошує сідати. Сідаю. Івана нема. Насторожено чекаю, що ввійде господар.
Одчиняються двері – Марічка несе Івана на руках. Сухенький, благенький, лише очі світяться.
– Бачиш, Федоровичу, як я влаштувався! – іронізує господар. Завбільшки, як мала дитина. Зсохлася.
Підігрую йому, але хочеться заридати.
– Жінки тебе на руках завжди носили.
Одразу в пам’яті зринула «П’єта» Мікеланджело, де Марія з сином.
Тут – Марія з Іваном. Саме так...
Перед тим ми з Миколайчуком писали сценарій про Миколу Лисенка. Писали на замовлення Тимофія Левчука, але сподівалися, що поставить його Іван, та й головну роль зіграє. Не так сталося, як гадалося.
Коли Іван лежав у труні, сорокасемилітній, як і Тарас Шевченко, коли дощ заливав і яму, і труну, разом з Марічкою ридали небеса і люди.
Перед смертю мені він подарував маленького дерев’яного хреста.
«Оцим хрестом Василя Стефаника благословляли, коли він народився – і на той світ його оцим хрестом відпроваджували!» – так сказав мені Іван Васильович і мені важко було йому не повірити, бо все це відбувалося в таку скорботну мить, коли душа вірить усьому.
Часом бачуся з Марією Євгенівною – Марічкою. Розумію, який тягар відповідальності за спадщину блискучого актора і режисера, сценариста і витівника лежить на її жіночих раменах. Хочеться бодай чимсь полегшити той тягар. Може, ці скромні слова бодай на краплю його зменшать...
Ой попід гай зелененький
Брала вдова льон дрібненький.
Вона брала, вибирала,
Тонкий голос подавала.
Презентація книжки Поетичне кіно заборонена школа. НаУКМА 2001
Мирослав Лазарук
Немає коментарів:
Дописати коментар