субота, 5 лютого 2022 р.

Четверта новела «НЕТОРКАНИЙ ТАЛАН»

 

Рудий Кайчик, відколи його пам’ятають у селі, завше був однаковісіньким, вештався приблудою де треба і не треба, інколи щось випрошував, аби запхати різочку у вічно голодний рот, аби не вмерти з голоду. Він міг робити, що й прості бахури. Бігав на Черемош, перепливав ріку, коли вона набубнявіла талими водами і стрімко несла схарапуджені води, аж у голові крутилося. Міг навіть за дівками увихатися, не за всіма, звісно, тільки за пишногрудою Славкою, такою ж бідовою, як сам. Наодинці шептав у перекошений рот і реготав, пси на нього ззиралися, але не гавкали, звикли до юродивого. Ним же ніхто, навіть Бог, не керує, сказано – божевільний. Сливе вільний навіть од Господньої волі. Що з нього візьмеш? Одна, теж некерована й неторкана ніким, Славка вірила, ніби щось може їй путнє сказати. Брав велику, як ополоник, руку і смикав нею, аж неторкана дівка вівкала, гейби він її гвалтує. Проте, здається, і на це не був здатний, тільки нашіптував нісенітниці про те, чого їй так зрідка хотілося.

 

Понад усе любив собак і котів, годував, якщо нажебране залишалося, чемно припрошуючи, вони підсоване жували чи ковтали. Не мирився тільки з велетенським рогатим цапом. Той вічно грав розумнішого за всіх на світі. А це зась! Не потикайся, бо сходу й роги повиламую і затикаю у кривої баби Семенихи на городі. А тоді як повиростають, як понаставляються, побачимо, хто мудріший: я чи цап?

Насправді ж у рудоволосого Кайчика, вічно не достриженого, зизоокого, в старій одежині, з якої вічно щось мало виглядати на люди як не лікті, то лисі коліна, а то й чоловічий стрижень, котрий не смішив навіть малоліток, бо до нього звикли, як до чогось раз і назавше узаконеного. Він нібито прагнув казати щось смішне, проте не було в селі таких, хто міг сприймати його жарти, а кепкувати з юродивого ніхто не наважувався. Це було нижче гідности кожного. Скоріш навпаки, кожен старався чимось потішити, розвеселити, вділити чогось смачного. Таке життя влаштовувало однаково всіх. І Кайчик не тривожився завтрашнім днем, ніби його в нього не було – життя без майбутнього, в яке всі однаково вірили і ніяк не могли діждатися, бо насправді для багатьох, як і для Кайчика, його не існувало. Мо, таки справді не існувало? Але хто те годен випитати в божевільного, якщо весь світ косив під нього.

                Давно осиротівши, ніхто й не згадає, які то батьки привели його на світ, що не додали ні ума, ні розуму. Сам Кайчик виглядав дітваком, який нібито все розуміє, проте не більш. Розумових здібностей вистачало, аби веселити як дітвору, так і дорослих. Чи, може, до нього звикли, ніхто й ніколи не міг повірити, ніби може говорити щось серйозне.

                Посерйознішав Кайчик лишень тоді, коли раз по раз почав навідуватися до старезного хреста, що стояв на роздоріжжі в селі Чорториї, де за двома дорогами – залізничною колією і гостинцем – починалася сусідні Барбівці. Спершу тільки ходив туди-сюди. Гадали, присяде на прижухлій траві і буде жебрати, аби не вмерти з голоду. Люди милостиві, кидали: хто окраєць хліба, хто цукерку-барбариску, хто пару копійок. Кайчик по-дитячому посміхався, дякував, але не хрестився, не привчили, хоча старалися, бо як то жебракувати без Божої помочи.

                                Якогось уранці мандрівні чорторийці, котрі спішили на торговицю до Вашковець – Бомко  Гладунець і Митричок Лукавий – минаючи хреста, вздріли, неприкаяний Кайчик товчеться коло нього з новісіньким рискалем, десь його поцупив. Стали немов укопані, ще й язики повисолоплювали, як прокажені:

                – А шо-с надумав, хлопе пулькатий, тутки чинити? – перепитав невдоволено  хитрий Митричок, ніби сам закопував сей хрест сто тридцять літ тому.

                – Шьо-о-о ни видиш? Кляд шукає, бацула! – реготнув сам до себе лисуватий Бомко.

Кайчик навіть не встиг відреагувати на їхній наступ. Багатозначно розвів руками, мовляв, яка ваша справа – колійрва. Продовжував наполегливо копати, ніби їх і не бачив.

                – Ну, нє-е-е-а! Ти подивиси на него. Кайчику, ти гет здурів, чи трохи, що хреста взєвси-и-и? – почав розмахувати руками холерик-Митричок.

 – Може, ти йго ше й закопував? – провадив своєї правозахисник-Бомчик.

Несподівано озвався сам Кайчик, відклавши лискучий рискаль, що виблискував на всю околицю під вранішнім сонцем:

                – Тутки мої дєдьо з сусідом Гіцою Баранчуком шос закопали, коли йшли на войну… – подивував односельців логікою затуманеного мислення і вдоволено присів на стоптану траву.

         Ну то й шьо-о-о?! – в один голос перепитали обидва, ніби пришелепкуваті.          

Кайчик невдоволено махнув рукою, мовляв, кому і що  маю пояснювати, посидівши на сонечку, так само впевнено-заповзято продовжував копати, ніби саме при двох свідках хотів добутися до «кляду».

Газди знову переглянулися, покрутивши пальцями коло скронь, мовляв, що візьмеш з божевільного, самі, либонь, збагнувши, бо таки не можуть вплинути на психа, мовляв, як задумав копати, най копає. Все дно нічого не знайде. Якби ж там щось було би, мудріші давно викопали б. Вертатимуться під вечір і закопають камінний хрест назад. З цим і рушили до Вашковець, аби не спізнитиси на торговицу.

Копати коло хреста справді нелегко. Земля давно добряче втоптана чи то вітрами, котрі любили коло нього вдосвіта виспатись, чи козами, котрі відпочивали у затінку, чи тим же цапом-фільозопом.  Та й надовго й надійно камінного закопували, ще тоді, коли в позатамтому сторіччі кріпацтво відмінили в Европі. Тоді й закопали, аби православні, йдучи в далеку дорогу, молилиси і дєкували Богови за велику цісареву ласку. Так і достояв до того чєсу, коли справді два чорторийські прамцували на першу світову войну за того ж цісарє     й воювати. З цеї нагоди закопали щось під хрестом. Сільські бадіки аж хрестилиси, аби їм повірили, твердили, сиріч, від родин  скарби-кляди поховали. Інші реготали, звідки в бідаків багатства, аби під хрестом ховати. Де й коли могли їх нажити? На заробітках, за йокеяном, ні їхні дєдики, ні вони самі там ніколи не були. Інші твердили, закопали під хрестом величезний бутель самогону… Хто-хто, але Кайчик нічого не міг про це знати, ні відати. Він ще на світ не явивси. Він просто помішаний, якби щось і знав, то не зміг  би додуматиси відкопувати спрєтане.

Тим чєсом продовжував ретельно обкопувати камінний хрест, не думаючи про перепочинок. І до окрайця хліба, замотаного у стару газетку, не торкнувся. Заполонила бісівська робота. Коли сонце перекотило вайлувато за полудень і вперлоси за верхівки тополь у божевільні на найвищому чорторийському пагорбі, байдужий Кайчик відчув, як його рискаль розлючено заскреготав, упершись об щось тверде. «Ага-а-а! Докопа-у-у-си, – промайнула твереза думка в його дурнуватій голові. Розпрямивши спину, роздивився довкола, чи хто, бува, не стежить за ним, тоді присів навпочіпки й почав пальцями відгрібати грунт зі знахідки, аби, не дай Боже, не пошкодити її. – Ану-у-у, ану-у-у, шо тутки запрє-е-е-тано? Дайко-си, подив’ю».

Намацавши знахідку, втішивси, Як дідько цвичком, загоготавши на всю закопилену губу, роблячи так частенько, виливаючи внутрішні емоції. Проте продовжував самими нігтями потрохи відшрябувати знахідку, поки не намацав пальцями щось дуже подібне на звичайний сільський бутель, в яких селяни переховували від усяких влад, на які Господь тутки ніколи не скупивси, звісно ж, самогон.

Захоплений роботою, Кайчик не зогледівся, як з-за великого куща глоду хтось уважно стежив за ним. Здалека могло видатиси, нібито хтось із чорторийських бадік стежить за божевільним. У селі спостерігача ніхто не знав. З-під сірого балахону-луди виглядала голова, з якої стирчало давно ні чесане, ні мите волосся, здалека нагадувало купу пожбуреного ріща. Довжелезна борода сягала грудей. Очей ніби не мав. Точніше виглядали, як з мраки-блекоти. Здавалося, з них ось-ось покотяться сльози, важкі, великі і затверділі, мов металеві. Кайчик його справді не знав, ніколи не зустрічав. Хоча сам де не посій, там сі вродит.  Крім того, навіть не видів цего незнайомого пройдисвіта. Вони обидва грали в дитячу гру. Один із них не хотів видавати себе, інший – не прагнув його уздріти.

Пришелець-приблуда достеменно знав, що закопане під хрестом. Тому тільки спостерігав, а захоплений пошуком Кайчик з висолопленим на півсвіту язиком, укопувався глибше і глибше, здавалося, хрест не витримає, впаде на розкопану землю. Коли сонце опустилося нижче золотих бань снятинських храмів, можна подумати про перепочинок, божевільний вийняв на світ Божий десятилітровий бутель, закоркований міцним  саморобним чопом з кукурудзяного качана. Всередині поблискувала невідомого кольору рідина під останніми скупими променями сонця, що таки докотилося західних почервонілих довкіл, готове вкластися на спочинок. Невідомий присів під кущем задерикуватого глоду, очей од Кайчика та його знахідки не відводив, чекав, коли змориться і присяде відпочити чи, може, й засне. Натрудивси, сарака, ніби могилку сам собі копав. І таки вікопав!

…Вони справді колись, ще на початку тамтого століття, були друзяками, про яких казали «нерозлийвода». Мешкали по сусідству, на краю Чорториї, де віддавна з-під земної кори вигулькнуло живе чуркало з холоднющою, навіть літньої спеки водою-джерелицею, купатиси в якій було неможливо найгарячішої літньої пори. Зате навіть найлютішої зими, коли морози добиралиси до 30-градусної позначки, тут облюбовували спочинок птахи, котрим ліньки було летіти до Африки... Газди жили мирно і славно. Цюльо, високий, статний, підтягнутий, приткий до праці, а його кум Дьордій, навпаки, присадкуватий, частенько любив почаркуватиси, мотивуючи поведінку улюбленою приповідкою: «Робота – не вовк, у ліс не втече! Хо-хо-хо-хе! Та й ліс одсіль ой, єк далечезно, аж за Барбівцєми».

                – Так то воно так, Дьордійку. Але нашо відкладати те – на завтра, якщо можна зробити ниньки.

–Агій, Цюлику, нашо так спішити, аби навіть посторонки тріщєли. Чекали коні воза, діждутси й саней. Чув-ис таке-во?!

                Кожен мав рацію. Жив за власними, не Божими законами, бо хто єк вміє, так і піє. Крутився коло господарки, ввихавси коло жінки, дививси, єк потихенько підростают діти. Рації не мали тільки ті події, що відбуваються поза твоєю свідомістю. Ударила-бабахнула у дзвони война, де брат з братом мали хто за цісарє, а хто за імператора воювати. Обох одночасно австрійський цісар замельдував під свої фани гинути за розжирілу лєцту імперію. Тоді й постановили камради закопати під хрестом величезний бутель самогону, який не встигли віпити через дурну войну й ударили по руках: хто з них першим вернетьсі дхаті, той має йго відкопати і чекати друзяку, а як не діждетьси, має віпити і спімнути того, хто не вернеси. Поклілиси одне одному у вірности, прочитали молитви коло хреста й подалися до сентерунку у Вашківцєх. Там їх розкидали по різних військових мельдунках. Сном-духом не відали, хто де опинитьси. Хто воював з москалєми, хто з сербинами, невідомо. Достеменно, бутель самогону не дочекавси жодного з них. Рідні не знали, чи й існують їхні могилки, чи так і лежать у чужих землях з розплющеними очима не похороненими. Це той, хто підглядав за юродивим Кайчиком, коли добравси до неторканого бутеля, міг пролити світло. Одначе кому те світло тут потрібне? Він не одну соткю літ нипає світами. Усе про всіх знає. Лишень вдоволено й затято мовчит! Такий талан: знати і мовчєти. Де появляєтьси, добром нічого не закінчуєтьси. Досидить коло божевільного, роздивлятиметься, як під смутенним місячним сяєвом милуватиметься брунатною рідиною у бутелі, ласо прицмокуватиме, навіть довжелезним язиком лизатиме, відганятиме лихого упертого цапа, якому теж забагнеси посмакувати самогоном столітньої давнини, тому й націлюватиметься притупленими рогами на помутнілі під місяцем зблиски. Так і позасинають обоє під живим хрестом. Сонний  Кайчик покладе рудого нестриженого чуба на пухнастий цапів живіт, що поріс довжелезною шерстю. Йому стане добре-добре, затишно, чого раніше не траплялося. Цап-фільозоп навіть не поворухне ні рогами, ні довжелезною бородою, яка тягнутиметься до землі. Значить, породистий дідько. Над ними притихнуть зорі-оси, котрісь падатимуть чи згасатимуть назавше, котрісь будуть лише світитися і навіть не моргатимуть, ніби їм набридло це робити. Величезний, як мисник, лантяний місяць засне над малою церковцею коло божевільні, куди, накульгуючи, пошкандибає, мов леправий, робити шкоду-кару людям. Про це й досі вповідають чорторийські старожили, зачувши про нього. Лише Вічний Жид, гейби про це ніц не знає, тому ніколи не дрімає, бо не дано на те йому право. Вийме капарник із рук сплячого Кайчика неторканого бутеля, покладе назад до ями під незворушним хрестом і знову прикопає. Добре притопче землю ногами-цурпаками,  вдягненими у гумові мокроступи, мовляв, ніби, єк було, рудого Кайчика ніхто не видів і не шпортався він  тут рискалем. Привиділось!

                Коли зійде з-за правого берега Черемоша червонясте розпечене невідь-ким сонце, першим прокинеться строюджений, видно, блощицями цаписько, стане здиблено на чотири ноги й нахилиться над Кайчиком, аби йго розбудити. У селі тривожно і з нехіттю запіють треті півні, заворохобиться раннє крикливе, ніби спросоння, птаство, озветься бадьорий соловейко з лугу, тільки божевільний не ворухнеться: засне назавше, виконавши заповіт свого дєдика, якого ніколи в очи не видів, тому й любив віддано, називаючи так  усе життя. Вічний Жид-Чорнобог постоїть горбатою примарою в кущі білішого від молока глоду, пересвідчившись, пришелепкуватий Кайчик заснув і ніколи не прокинеться. Промовить самовдоволено, сакраментально:

                – Ну, спи вже, спи, нетяго-сарако. А то диви, самограйки забаглоси ні з того, ні з сього. Не для пса кубаса, не для кицьки сало… Не пив ніколи, то й не вип’єш, – осміхнувся лукаво, а може, й злорадно. Вічний жидя-а-а-ра! Пошкандибав, накульгуючи на ліву ногу у бік Черемша, який  прокинувся і притьмом пригадав, спати йому ніколи, побіг квапливо світ за очи, не оглядаючись, аби крапля краплину не змогла наздогнати, бо ж не дурний придумав: двічі в одну воду не вступиш! Хіба ж нє-е-е?!

Мирослав Лазарук

 

Немає коментарів:

Дописати коментар

Така невгасима любов…

  Мені здається, що Марічку Миколайчук я знала завжди. Тріо «Золоті ключі» зазвучало й відразу стало дуже популярним тоді, коли я ще була ...