пʼятниця, 6 травня 2022 р.

Уособлення непохитної стійкості й іронія над російським царатом Іван Миколайчук у фільмах "Сон" і "Пропала грамота"

«Сон»

          Фільм «Сон» (1964р., реж. Володимир Денисенко) зображує життя Тараса Григоровича Шевченка, починаючи з дитинства і завершуючи відправленням у заслання. Спогади поета показують глядачу, як формувалась особистість Шевченка. Проте ще з самого початку фільму, до «занурення» у спогади, вже чітко видно різницю у цінностях та світогляді Шевченка, як представника українського народу, та рядових представників російського народу. Слідчий, що веде розмову з поетом, демонструє, що будь-яка дія з боку імперії є «милістю», а її піддані мають приймати її зі сліпою покорою. Проте вуста Івана Миколайчука, що зіграв роль дорослого Шевченка, несуть слова, що не втрачають своєї актуальності і сьогодні. Чого вартий лише вже згаданий діалог, між поетом та слідчим:

 

        Ми даємо Вам в руки перо, – (ось ця сама дарована «милість»), – а Ви хапаєте сокиру (щире здивування відсутності покірного прийняття «милості»)

        Пера і слова бояться більше, ніж сокири

Думки Шевченка відрізняються від загальноприйнятих, а значить вони одразу розцінюються як «бунтарські». Доволі знайома картина, чи не так?

Непохитна стійкість проявляється також через розуміння несправедливості та непокори до неї. Символічним є момент, де Іван Миколайчук б’є різкою по воді зі словами: «Ось панське милосердя! Де слід!?». Жодна з добрих справ, зроблених паном не є безкоштовною. З цим гарно резонує той факт, що пізніше, вже у сценах з Петербургу, пан віддає Шевченка на науку до Ширяєва не з милосердя, а з розрахунку – бо його після навчання, вже художника, можна буде продати дорожче, ніж просто кріпака.

Цікава сцена, що демонструє різницю між українським та російським народами, і також дуже перегукується з подіями сьогодення. Це сцена, де чоловік закликає повстати проти самодержавства і закликає до повстання самих росіян: «Народ готовий жертвувати собою, щоб здобути свободу та незалежність». Проте жандарми без зволікань вбивають оратора. Раби бояться проявів свободи, в той час як вільні люди готові віддати за неї життя.

Гостра іронія зображена у сцені, де Олександр ІІ та його прихвостень проїздять повз кріпаків, що щойно прибули, і питають звідки вони. Отримавши відповідь «з України», престолонаслідник мусить питати у прихвостня, що ж воно таке:

        Україна? А що таке Україна?

        Малоросія, Ваше височество

        О, я і не знав що у мене є така країна…

Іронія в тому, що царі більше переймались кількістю топографічних назв у власному титулі, ніж людьми, що на тих теренах проживали. Так за цими «…і прочая і прочая і прочая» володарі навіть не знали, як деякі підвладні їм землі та народи називаються поза імперськими канцеляріями.

Фільм показує формування особистості Шевченка на розповідях старших людей про часи Гетьманщини та Гайдамаччини. Тут і яри, якими гайдамаки йшли святити ножі, і акцент на картині «Смерть Богдана Хмельницького» з-поміж інших робіт Тараса Григоровича, що зображували кінець життя великих людей. Вплив цих історій знаходить своє місце у сцені розмови поета з предками. Козак Гордій каже, що він за волю бився, тому він і в крові, а Шевченко «волю як милостиню просить», тому і в фарбі. І знову з вуст Миколайчука звучить справедливий докір до предка і його побратимів: «Минулося! Шаблі! Гармати! Січ! Пожари! Минулося! А що лишили? Могили по полю!». Немов уся їхня боротьба була марною, інакше б їхні нащадки не були кріпаками.

Та не обходиться і без внутрішнього розбрату. Шевченко немов докоряє тепер вже українцям-сучасникам: «Предки раніше мали шаблю, і нею перевіряли у кого кров червона, а у кого блакитна. А зараз ложка – і та не ваша!». Сам герой хоч і є частиною того, що відбувається, проте немов лишається осторонь, виливаючи свої думки та почуття у формі віршів чи картин. Не проходить повз нього і проблема відсутності єдності між українцями, бо ж коли приходить час, то всі готові одне одного продати та зректись. «Через те й волі немає. Тому мусимо терпіти. Терпіти і мовчати». Тому Шевченко і називає їх німими рабами.

            Проте є тут і зображення інакшого росіянина, які є, на жаль, досить одиничним явищем. Карл Брюллов, як уособлення інакомислячої людини з російських верхів, власноруч розрізає ним же написаний портрет Олександри Федорівни, дружини імператора. Сміливий хід, який показує, що все ж не всі росіяни є стадом, що сліпо йде за своїм царем навіть на вірну смерть.

«Раб хоче прирівняти всіх до себе» – цими словами Шевченко «обдаровує» свого наставника в академії після викупу з кріпацтва. Проте ці слова адресовані не лише йому. Вони адресовані усьому царському ладу, що існує і сьогодні, і самим царям. Сон, що наприкінці приходить до Шевченка – фарс, який висміює увесь лад росії на усіх етапах її існування. Поки один головний дурень гнівно висловлює догану та б’є «нижчих» за себе – ті радісно роблять те саме, а потім з криками «Ура!» вітають головного дурня. Вони не можуть жити вільно, бо не знають як це. А ті хто зумів скуштувати свободи вже ніколи і ні за що не повернеться у це царське рабство. Свобода ж, дарована Шевченку «Це – не воля. Це – сон. Я не можу бути вільним, коли у неволі весь мій народ». Це моральний тягар, адже якщо на сотню припадає один вільний, то він може бути вільним фізично, проте не морально. І в цьому сенс нашої боротьби – аби вільними були усі сто. І поки хоч один лишається у царській неволі – боротьба триватиме.

 

«Пропала грамота»

            Фільм «Пропала грамота» (1972р., реж. Борис Івченко) висвітлює пригоду козака Василя (що його зіграв Іван Миколайчук) та його вірного побратима, що трапилась з ними по дорозі у Петербург. Василь мусить доставити цариці надважливу грамоту від гетьмана. З самого початку у фільмі зображується важливість цієї події: односельчани просять Василя звернутися до цариці з різними проханнями, немов би вона якась над-істота, що може зробити будь-що. Через абсурдність деяких прохань проявляється іронія над царями та імператорами, адже у російській імперії правителі намагались оточити себе цим ареалом божественності, немов би вони «намісники Бога на Землі», а отже можуть будь-що, бо їх благословив сам Бог. Проте слідом, на різкому контрасті, божественності імператриці протиставляється бажання хлопчика, бабуся якого просить Василя підшукати службу при дворі: він хоче шаблю та коня, а не до цариці на службу.

            Дана картина дещо менш серйозна за «Сон», проте в цей же час вона розкриває вдачу та дух українців під дещо іншим кутом. Благословення батьком козака Василя передає мудрість старшого покоління. Він радить синові знайти вірного побратима у дорогу, бо з ним «ніяка людська сила тебе не візьме». Василь бере собі у побратими не будь-якого першого зустрічного, а гідного козака з такою ж вдачею, як і у нього самого. Через цей тандем показано силу єдності українців: разом вони проходять весь тернистий шлях від хутора до Петербурга і назад, ділять трапезу, разом розчакловують корчму та рятують душі її постояльців від чортів. Останнє немов би уточнює мудрість батька Василя, бо з вірним товаришем не тільки людська, а й нечиста сила козаку не страшна.

            Герой Івана Миколайчука втілює у собі сміливого та надійного козака, що і з чортами впорається, і завдання виконає, і відьму в карти переграє і звичайних людей від біди порятує. На заваді такій людині не стануть і ті, хто йому зла бажає і всіляко намагається перешкодити. Навіть той добрий чорт, що мав перешкодити Василю, зрештою почав допомагати йому з побратимом і не без його участі Василь переграв нечисту силу в карти.

            Має фільм і певну мораль: один з останніх кадрів фільму показує того самого хлопчика та бабусю, що просила Василя знайти йому службу у цариці. На питання чи знайшлась служба для хлопчика Василь відповідає не одразу – він садить хлопця на коня і каже: «Твоя служба – вірний кінь та чисте поле! Людям служи!» Це показує любов до свободи та нескореність українського народу.

Дружина Василя з іронією каже, що він дурень, і батько його дурень, і дід дурнем був, і на роду йому написано бути дурнем. Але дурень в даній ситуації – це не образа, і дружина Василя каже це без зла. Дурень тут – це як вдача людини, яка, не зважаючи ні на що, обере найважчий шлях, але досягне своєї мети, виконає обіцянку та не підведе. І на роду це написано не лише Василеві, а усьому народові, в особі козака Василя.

            Обидва фільми показують вдачу українського народу з різних сторін, зображують різні переваги та недоліки. Проте так само обидва фільми дають зрозуміти, що ключ до щастя та свободи нашого народу – у наших руках. І жодні царі, імператори та інші божевільні, що себе вважають царями, не зможуть у нас цей ключ забрати. Нам же потрібно цей ключ берегти як зіницю ока і не забувати у чому наша сила.

 

Ростислав Дуденко, студент НаУКМА

 

Немає коментарів:

Дописати коментар

Така невгасима любов…

  Мені здається, що Марічку Миколайчук я знала завжди. Тріо «Золоті ключі» зазвучало й відразу стало дуже популярним тоді, коли я ще була ...