пʼятницю, 29 квітня 2022 р.

Іван Миколайчук в ролі Івана Палійчука

 

  Важко сказати про стрічку Параджанова «Тіні забутих предків» щось нове. Я могла б відзначити майстерність Параджанова, автентичність атмосфери гуцульського життя, неймовірну красу кадрів та на загал місце фільму в історії українського кіно, однак найкраще обмежусь лише цим реченням та перейду до міркувань щодо теми.

 

  Фільм починається зі смерті Олекси, брата Івасика, переходячи згодом до смерті батька, який гине від рук Гутенюка. У процесії похоронів, Івасик зближується з донькою Гутенюка. Впродовж фільму ми споглядаємо свята та ритуальні дійства гуцулів, що створюють враження нескінченного хороводу життя, яке у власних барвах несе смерть. Батько Івасика помирає, однак юнак не вбивається горем, а знаходить у ньому місце для любові. Він знайомиться з Марічкою, і з’являється кохання. Кадри із забавами Івасика та Марічки, їх піснями та діалогами – найсвітліше місце стрічки, неймовірно тепле та зворушливе. Однак ми знаємо, що це кохання збудовано на трагедії, і, не дивлячись на його чистоту й зворушливість, повинно мати гіркий фінал.

  Із загибеллю Марічки Івана поглинає самотність. Час зупиняється, життя стає постійним нагадуванням про смерть, кольори зникають, переходять у чорно-біле зображення. Щоденна праця, плітки сусідок, догляд за собою стають метушнею, та Іван байдуже продовжує своє існування, згодом одружуючись з жінкою, яку не кохає.

  Згодом сам Іван гине від чаклунства Мольфара та Палагни, та ми дізнаємося, що він просив поховати його в одежі, яку носив, бувши парубком. У той світ його забирає Марічка, і вони нарешті знову зустрічаються.

  Таким чином, у фільмі фігурують теми: 1. Циклу життя, який символізують свята та ритуальні обряди; 2. Любові, як сенсу існування; 3. Самотності, як трагедії людини. Я б сказала, що фільм «Тіні забутих предків» - метафора життя та його дуальності: життя несе у собі смерть, а кохання – самотність.

  Цікаво, що доля Івана Миколайчука багато у чому схожа з подіями та естетикою фільму. Актор народився у селі Чортория на Буковині у багатодітній родині за кілька днів до початку війни. Його знайомі та друзі описували Івана як людину, що має тісний зв’язок з рідною землею, шаною до традиції та національним колоритом. Юрій Іллєнко в інтерв’ю з приводу фільму «Білий птах з чорною ознакою» звертає увагу на етнічну специфічність світогляду Івана, яка полягає у цілісності людини і природи, а природи з піснею. Саме це, на думку Іллєнко, сформувало у Миколайчука розуміння кінематографу як певної єдності[1]. Значне місце в душі Івана займали спогади про рідне село: людська спільність, фантастична природа та відданість традиції у реаліях міста здавалися втраченим раєм. Можливо тому він з такою пристрастю постійно повертався у своїй творчості до цих тем – прагнув показати іншим цей забутий світ.

  Я не вважаю, що Івана Палійчука можна назвати забутим предком, його історія вічно актуальна та знайома кожному з нас. Я б сказала, що він втілює собою загальнолюдську трагедію, незмінну в часі. Гра Івана Миколайчука у поєднанні з надзвичайною красою карпатських пейзажів й не менш чудово знятих кадрів, нагадує мені, що, не дивлячись на смуток та розпач, який пронизує існування, життя все ж таки є сутністю краси, а краса стирає будь-який натяк на роздвоєність, нагадуючи нам про геніальність Божого задуму, єдність світу та протилежностей у любові до всього сущого. 

Марія Жданова, студентка НаУКМА

[1] Брюховецька, Л. Іван Миколайчук [Електронна копія] / Київ : Ред. журн. «Кіно-Театр» : Академія, 2004. — С. 14

 


Немає коментарів:

Дописати коментар

Така невгасима любов…

  Мені здається, що Марічку Миколайчук я знала завжди. Тріо «Золоті ключі» зазвучало й відразу стало дуже популярним тоді, коли я ще була ...