вівторок, 4 травня 2021 р.

Про сценарій «Острів сліз»

 Довкола сценарію «Острів сліз»

Іван Миколайчук. Луцьк, 1985. Фото Бориса Ревенка


Цей сценарій займає особливе місце у творчості Івана Миколайчука. Як у творчому сенсі,  так і в біографічному. Тут мова піде про його місце в біографії митця.

 

              Після фільму «Така пізня, така тепла осінь» (1982 рік) в Миколайчука багато планів. Він пише сценарій «Небилиці про Івана, знайдені в мальованій скрині з написами» й 1983 року подає його на рідну кіностудію. Сценарій прийняли приязно й почалась звична робота – редакторські висновки і т.п. Паралельно виникає ще один задум – постановка на студії «Укртелефільм» фільму «Украдене щастя». Ця ідея якось несподівано вклинилась у звичний хід подій і кому вона належала, варто було б дізнатися, якщо архіви «Укртелефільму» доступні. Миколайчук пише заяву на кіностудію ім. О. Довженка про відтермінування його фільму й поринає в роботу над «Украденим щастям». Сценарій двосерійної стрічки було написано. Потрібно було починати зйомку, адже «Укртелефільм» випускав свою продукцію швидшими темпами, аніж кіностудія. Робота стояла у плані. Чому сталася заминка – відповідь на це питання лише на рівні чуток, які не варто передавати, потрібно ознайомитися з документами. Отже, причина відсторонення Миколайчука від цього фільму – це справа подальших досліджень, а на разі можна тільки констатувати факт, що «Украдене щастя» поставив Юрій Ткаченко за сценарієм Василя Сичевського з Григорієм Гладієм та Богданом Ступкою в головних ролях.

              Миколайчук повертається до своїх «Небилиць про Івана». Однак через рік ставлення на студії змінилося – цю історію, вже за архівними документами, ми подамо на сайті згодом. А поки обмежимося фактом, що 28 лютого 1985 року головний редактор кіностудії ім. О. Довженка В. Сосюра пише категоричний висновок: «Автора постигла творческая неудача и дальнейшая работа над сценарием бесперспективная». Проєкт закрили.

Яхія Хараши, французька актриса, режисерка і телеведуча Еліан Сабате, Іван Миколайчук в Луцьку на центральній площі біля пам´ятника Лесі Українці. 1985. Фото Бориса Ревенка


 

              Але, як мовиться у приказці, козак не без долі: того ж року до Івана Миколайчука звертається французька кінорежисерка Еліан Сабате з пропозицією співпраці над фільмом про долю української емігрантки, яка ступивши на американську землю, загубила сина, і, не знаючи мови, не могла нічого пояснити, в результаті вона провела 55 років у психіатричній лікарні. Це повідомлення передало агенство «Рейтер». Наміри Еліан були серйозні: вона через радянське посольство у Франції знаходить Івана Миколайчука й пропонує співпрацю. Жінка, про яку йшлося, була родом з Волині, тож обоє митців у серпні 1985 року поїхали туди, аби знайти сліди цієї історії та натуру, необхідну для знімань. Але обставини цієї поїздки, спогади про яку належать керівникові аматорського кіностудії «Волинь» Борису Ревенку, не були сприятливі. Мало того, що до кінематографістів приставили людину «в штатському», їм, яких цікавило село початку ХХ століття, показували зразкові сучасні села недалеко від Луцька.

Еліан Сабате, Іван Миколайчук (третю особу не встановлено). Луцьк, 1985. Фото Бориса Ревенка


 

              Миколайчук і Еліан вирішили писати сценарій кожен окремо, а потім їх поєднати. Коли  Миколайчук твір завершив, Еліан визнала, що його сценарій кращий і що зніматимуть за ним. Надворі вже був 1986-й рік. Зміни в країні, початок перебудови. Змінилося керівництво студії ім. Довженка і новий головний редактор пропонує Миколайчуку повернутися до роботи над фільмом «Небилиці про Івана». Той зрадів, але через хворобу, яке прогресувала, він уже не міг здійснити задумане. Через цю причину не вдалося реалізувати і «Острів сліз». 3 серпня 1987 року Івана Васильовича не стало.

              Майже невідому сторінку біографії Миколайчука – історію його співпраці з французькою режисеркою дослідив Владислав Таранюк. Обидві його статті було надруковано в журналі «Кіно-Театр»: перша 2014 року, друга – 2019.

              Пропонуємо їх вашій увазі.

                                                                                     Лариса Брюховецька

 

 «Я вам безмежно вдячна!»

 

Дивовижне свято відбувається щороку на Буковині! Іванова Переберія. Усі небайдужі збираються на гостини до Івана Миколайчука. Свято, під час якого діються справжні дива! Культурологічні, кінематографічні, дива людського спілкування, єднання людей, згуртованих високою метою – любов’ю до кращого, що в нас є.

На зустрічі з буковинцями в центральній Чернівецькій міській бібліотеці кіноаматор із Луцька Борис Ревенко розповів про свої зустрічі з Іваном Миколайчуком. 1985 року Миколайчук приїхав до Луцька з французькою актрисою, режисеркою і телеведучою Еліан Сабате. Гостя захопилася історією української жінки, яка емігрувала до США, де загубила свого маленького сина, за яким дуже побивалась, але пояснити нічого не могла, бо не знала англійської, й американці вирішили, що вона не сповна розуму, і запроторили її до психлікарні. Вона пробула там понад сорок років, і лише завдяки щасливому випадку: її спів почув лікар, етнічний українець, – Катерина вийшла з лікарні.

Еліан Сабате прибула в Україну зі своїм чоловіком. Познайомилася з Іваном Миколайчуком, добре відомим у Франції за фільмом «Вогненні коні» (таку назву в цій країні мали «Тіні забутих предків»). Її шокувала Катеринина історія, а оскільки жінка була з Волині, то й поїхали іноземні гості туди, аби знайти хоч якісь сліди бідолашної емігрантки. Однак їх не пускали в автентичні села, а возили по так званих показових. Івана це дратувало, він намагався вирватись на волю, та визначали програму інші люди, постійні їхні супутники – офіційні представники влади (співробітники КДБ). Еліан Сабате була зачудована українською природою, багато фільмувала на 8-міліметрову камеру. От де для нас залишився Іван Миколайчук, невідомий сучасному українському глядачеві!

Після Луцька Іван з Еліан та її чоловіком вирушили до Києва. Там взялися за сценарій фільму «Острів сліз»(1). Варто зазначити, що ідея цього фільму виникла в Миколайчука раніше: синопсис «Чиста дошка» він написав іще 1983 року(2).

Борис Ревенко розповів, що свого часу до їхньої народної аматорської студії «Волинь» надійшло кілька листів від Еліан. На моє прохання він їх розшукав: нас захопила можливість зазирнути в далеку, майже 30-річної давнини, історію.

Старий радянський конверт. Друкованими літерами написано: «СССР, УССР, 263000, г. ЛУЦК, ВОЛЫНСКОЙ ОБЛ., УЛ. ЛЕНИНА, КИНОСТУДИЯ «ВОЛЫНЬ», РЕВЕНКО БОРИС».

Цікаво, що на конверті дата відправлення з Києва 07.09.84 (!?), а дата прибуття до Луцька – 12.09.85 (!). Звичайне нехлюйство поштової працівниці, яка переводила цифри на штампі, могло б увести в оману дослідників. Та маємо, на щастя, дату в самому листі Е. Сабате.

«Київ, 7 вересня 1985 року.

Мої дорогі друзі!

Іван Миколайчук передав мені Вашого листа, якого Марк йому доручив, відбуваючи з Києва, і за якого я Вам безмежно вдячна.

Я була дуже розчулена такою ґречністю та повагою з Вашого боку. Безмежно вдячна Вам за чудову серію фотографій, що показують народні традиції Волині.

Ми працюємо з Іваном без відпочинку над сценарієм, для більшої достовірності розмістили історію Катерини в Закарпатті, у пастухів-гуцулів, оскільки вони мають дуже незвичний та незрозумілий діалект на терені тридцяти кілометрів навкруги.

З усіма фотографіями, що я зробила, і кількома касетами з фільмами я змонтувала відео та передала його одному з трьох французьких каналів. Сподіваюся, що зможу отримати згоду керівництва, щоб показати фільм – репортаж про Україну сучасну і в минулому.

Мій перший візит буде до Вас, позаяк я з моїм чоловіком бережемо найліпші спогади про ваш дуже своєрідний регіон.

Тому ми не зволікатимемо з нашим приїздом.

Дорогий Борисе, якщо Ви чи хтось із Ваших друзів матиме можливість приїхати до Франції, Ви будете нашими гостями, і ми будемо дуже щасливими приймати Вас у себе.

Яхія, мій чоловік, залишився в Парижі, він теж передає Вам свої вітання, і я приєднуюсь до нього.

З великою симпатією до митців та кінорежисерів, якими Ви є,

Еліан Сабате».

У цьому листі трохи розповідається про роботу над сценарієм «Tabula Rasa».

Ще раніше, коли Еліан гостювала на студії «Волинь», вона написала невеличке побажання на буклетику «Формула успіху», надрукованому 1984 року, «з досвіду роботи Народної самодіяльної студії «Волинь» Волинського обласного науково-методичного центру народної творчості та культурно-просвітницької роботи» (переклад з російської мій. – В.Т.):

«Завдяки щирості та відданості всіх працівників народної самодіяльної кіностудії ми маємо дуже багато матеріалів для праці над історією Катерини – фільмом про єднання народів. Всім велика подяка.

Еліан Сабате. 21.06.1985»

Є ще одна листівка з Софійською дзвіницею, випущена 1985 року, можливо, надіслана разом з листом із Києва. Без дати.

«Мої любі друзі!

Дякую вам тисячу разів за ваш милий лист і чудові фотографії, надзвичайно цікаві.

З Києва шлю свої дружні вітання, щирі і теплі, сподіваючись на швидку зустріч.

Еліан Сабате»,.

А ось листівка, випущена фірмою «Hallmark». Відразу видно, що надруковано у Франції. Листівка-розкладачка. На першій сторінці – біла тиснена ялинка із золотою зіркою. Всередині – такі само золоті слова – побажання щасливого Нового року. Від руки написано французькою:

«Дорогий Борисе!

З нагоди Нового року Яхія і я шлемо Вам і всьому колективу Вашої кіностудії наші найкращі побажання в Новому, 1986 році.

Ми часто згадуємо із сумом про Луцьк і сподіваємося знову до Вас приїхати в майбутньому. А, можливо, й у Вас з’явиться можливість відвідати Францію. Ми були б щасливими приймати Вас у себе.

Я закінчую монтаж одного документального відео за фотографіями та фільмами(3), які зробила в Україні. Більша частина його присвячена Україні, стародавній Волині, завдяки фотографіям, які Ви мені подарували. Щойно все буде готово, я Вам переправлю касету (на жаль, цього не сталося. – В.Т.).

В очікуванні Ваших листів, наші дорогі друзі, ми шлемо Вам найтепліші дружні вітання та декілька фотографій і листівок на пам’ять.

Еліан Сабате, Яхія Хараши».

Це послання надійшло в конверті, на якому збереглася адреса Еліан, яка мешкала тоді в місті Сен-Дені. На жаль, як розповів Ревенко, на листа, що його вони написали на цю адресу, прийшла відповідь: «Адресат вибув»,.

Конверт відправлено із Сен-Дені 24 січня 1986 року. До Луцька він потрапив 28 (?) лютого 1986 року. На листівці Ґранд-опера в Парижі – напис: «Щоб викликати у Вас бажання приїхати до Парижа! Еліан».

Листівка з видом Парижа (The Conciergerie).

«Любі друзі!

Наша подорож до Луцька, Львова та Києва завершилася, потрібно продовжувати життя в Парижі.

Для нас лишилися незабутніми чудові миті, які ми провели на вашій кіностудії і фільми, чудово змонтовані вашою командою кіноаматорів.

Я поспішаю закінчити сценарій, щоб якнайшвидше знову приїхати в Україну, побачитись і показати сценарій.

Ми будемо щасливі приймати вас у Парижі, коли ви зможете приїхати до нас. Ми посилаємо вам свою теплу щиру дружбу.

Еліан Сабате та Яхія».

Сценарій було завершено. Та фільму, де йшлося про трагічну долю української жінки Катерини, вирваної з корінням з рідної землі, так і не було поставлено. Тяжко захворів Іван Миколайчук, незабаром його не стало.

А ми сподіваємось, що хтось із читачів в Україні та за її межами знає, де нині проживає Еліан Сабате або її нащадки, місце збереження 8-міліметрової хроніки, де є унікальні кадри з Іваном. І ми колись обов’язково маємо їх побачити! Dum spiro spero!

1. Миколайчук Іван (Київ), Сабате Еліан (Париж). Острів сліз (Tabula Rasa – Чиста дошка) // Іван Миколайчук. Сценарії. – К.: Редакція журналу «Міжнародний туризм», 2008. – С. 459–515.

2. Там само. С. 515–523.

3. За розповідями Б. Ревенка, Еліан весь час фільмувала на 8-міліметрову кінокамеру, зокрема й Івана Миколайчука.

Владислав Таранюк

 «Кіно-Театр», 2014, № 1 (111).

 «Я вам безмежно вдячна!» - 2

 

Що б там не казали, а «магія слова» таки існує! Публікацію «Я вам безмежно вдячна!», вміщену в першому числі журналу «КіноТеатр» за 2014 рік, я закінчив такими словами: «А ми сподіваємось, що хтось з читачів в Україні та за її межами знає, де нині проживає Еліан Сабате, місце зберігання 8-міліметрової плівки з хронікою, де є унікальні кадри з Іваном Миколайчуком. І ми колись обов’язково маємо їх побачити! Dum spiro spero!»

Минав тихоплинний час, а ніхто чомусь не відгукувався…

Трапилось і мені побувати у Франції. Сподіваючись на чудо, «немовля» у знанні французької мови (в школі тоді нас вчили англійської), я спеціально поїхав до містечка Сен-Дені під Парижем. Саме звідти свого часу надійшла остання звісточка від Сабате. Кіноаматор з Луцька Борис Ревенко написав Еліан за вказаною адресою, проте лист повернувся з надписом «адресат вибув»… Походив я туди-сюди мальовничою вуличкою Урсуліне, позазирав у вікна. Все міркував, що от-от розчиняться двері будинку № 15, вийде знайома мені по світлинах 30-ти річної давності Сабате і вигукне «О! Славку! Нарешті ми здибалися». Але цього не сталося, і я подався приміським потягом до Парижа ні з чим…

Звертався до багатьох помітних і відомих, небайдужих і демонстративно байдужих. Розповідав, намагався заінтригувати, показував журнал, фотографію з книжки «Сценаріїв» Івана Миколайчука. Згодом – невеличку книжку сценарію Івана Миколайчука та Еліан Сабате «Острів сліз», проілюстровану репродукціями олійних картин переможниці конкурсу Єлизавети Попової. Видання було зініційоване та втілене головним редактором журналу «Кіно-Театр» Ларисою Брюховецькою.

А допомога надійшла від… мафії! Це італійською так сім’ю називають! Таки відгукнувся один із членів нашої кінематографічної сім’ї. І цією соломинкою виявилась донька колишнього керівника Главку кінофікації та кіновідеопрокату Держкіно України Віктора Олексійовича Ференця Оксана Савченко, дипломований перекладач французької мови. Вона розповіла: як перекладач, буваючи у справах у Франції, маючи там друзів та приятелів, давно розпочала пошуки. Допомагав чоловік Володимир, який теж вільно володіє французькою, до речі, внук у других соратника Леся Курбаса в Харкові Миколи Савченка. От це, мабуть, саме та складова, якої бракувало всім попереднім шукачам. Проте не поспішайте…

Ці пошуки тривали понад три роки. Куди тільки не звертались, не писали, не дзвонили… А бюрократи-канцеляристи, виявляється, живуть не тільки в Україні! Хтось не відповів; хтось сповістив, що «про таке» може знати лише начальник, а він у відрядженні; хтось із молодих дівчат не сказав, але було зрозуміло, що саме цієї французької весни у них в голові інші пошуки…

Врешті-решт, на думку спало найпростіше (коли добре знаєш мову!). Доп’явши під час чергового візиту до Франції товстелезного телефонного довідника, Оксана окреслила собі всіх людей Парижа та околиць на прізвище Сабате. Їх виявилось близько двох десятків. Почала підряд. Від першого прізвища і до… Траплялись чоловіки. Одразу їх викреслювала зі списку. Дехто ніяк не міг второпати, хто і кого шукає… А вже десь сьомою (!), відгукнулась ввічлива пані, яка й була нашою давно розшукуваною Еліан Сабате-Доменек (Elianne Sabate-Domenech)!

Оксана з Еліан довго листувались по інтернету, а потім зустрілися в Парижі і багато-багато говорили.

Пані Сабате була зачудована, що хтось її розшукує через 33 роки! Коли Оксана Вікторівна вручила їй примірник книжки «Острів сліз», вона розплакалась і довго не могла заспокоїтись. Згадувала Івана Миколайчука, свою подорож до України, спільну з Іваном працю над сценарієм. На жаль, фільм не поставлено – невдовзі Іван Миколайчук помер. Тоді ж у Франції Еліан Сабате з цим сценарієм стала переможцем «Конкурсу молодих авторів Фундації Бомарше». Пані Сабате досі вірить і сподівається, що такий унікальний сценарій неодмінно має бути втілено на екрані! Розпитувала, як поживає Марічка Миколайчук і чи можна написати їй листа. Отримавши поштову адресу, була вражена, що пані Марічка живе на вулиці Івана Миколайчука!

Подивувалась, що Оксані не допомогли в місті Долом’є, куди та посилала свого пошукового листа. Еліан давно вже мешкає в цьому місті і навіть кілька років була депутатом міської ради. А в сусідньому містечку вона майже десять років проводила дитячий телевізійний фестиваль, тож там теж її знали. Але й тут бюрократична машина загальмувала пошуки. Саме у Франції вкотре підтвердилися слова великого Антуана де Сент-Екзюпері, що «найбільша радість – це радість людського спілкування»! Пані Еліан розповіла, що свого часу зробила документальний фільм про Івана Миколайчука і роботу над їхнім сценарієм, цей фільм у неї є (!), і вона обіцяла його привезти з собою в Київ.

Я ж написав тритмент фільму «Загадка трагічного сценарію», який ми сподіваємося втілити на студії «Кінематографіст». Цього року студія подала документи на ґрант Українського культурного фонду, щоб отримати фінансування зйомок цього повнометражного документального фільму (режисер Олег Бійма). За дорученням студії Оксана передала листа і запросила Еліан Сабате до України. Та обіцяла приїхати в червні, вона дуже сподівається потрапити на кіномистецький фестиваль «Іванова Переберія-2019» у Чернівцях та селі Чортория, на малій батьківщині Івана Миколайчука.

 Владислав Таранюк

Кіно-Театр. 2019, № 4 (144)


 

2 коментарі:

  1. Добрий день, фото Миколайчука на Волині - Марка Клейнермана, а не Бориса Ревенка.

    ВідповістиВидалити
  2. І у книгу неправильно пішло - я казала пані Ларисі про це, коли вона презентувала її в ЛУцьку.

    ВідповістиВидалити

Така невгасима любов…

  Мені здається, що Марічку Миколайчук я знала завжди. Тріо «Золоті ключі» зазвучало й відразу стало дуже популярним тоді, коли я ще була ...