Фільм «Розвідники» (1968, режисери Олексій Швачко та Ігор Самборський) вертав глядачів до подій 25-річної давності. Автор сценарію – Євген Онопрієнко – один з небагатьох в українському кіно сценаристів, який працював постійно, вже мав чотири фільми: «Гори, моя зоре», «Катя-Катюша», «Сейм виходить з берегів» (у співавторстві), «Мовчать тільки статуї».
Фільми ці не виходили за середній рівень студії ім. Довженка. Хоча сценарист чудово розумів роль і значення для кіно цікавої інтриги й цікавих характерів, від життя реального все це було віддалене аж надто помітною кінематографічною особливістю – можна назвати це лакуванням, прикрашанням, театралізацією дійсності. Одне слово, це було кіно «красиве» у тому розумінні краси, яку сповідувало середовище, котре ті фільми творило. Фільм «Розвідники», оскільки йшлося в ньому про війну, мав би бути інакшим. Але, хоч як це дивно, ота властивість, яку означимо нетермінологічним словом «несправжність», була притаманна і йому. Війна виглядала надто по-кіношному (жанр: героїко-пригодницький фільм), хоча сценарист, постановники й актори докладали неабияких зусиль, щоб переконати у справжності того, що відбувалося на екрані. Парадоксально, але події ці мали місце в реальній дійсності. Місто на Дунаї ось-ось візьмуть радянські війська, в гирлі річки вже стоять каравани з зерном і мукою. Але ж не проведеш їх, коли весь фарватер Дунаю заміновано, і міни ці донні, неконтактної дії. Трали їх не беруть. Отже, потрібна карта мінних полів. Здобути її генерал доручає розвідувальному загонові капітана Курганова.
У титрах фільму, поруч з ім’ям консультанта – прославленого генерала М. Осликовського – стоїть нікому невідоме прізвище – В. Калчанов. Це і була та людина, що стала прообразом головного героя фільму – капітана Віктора Курганова. Його зіграв Іван Миколайчук, якому ще не доводилося виконувати роль солдата німецько-радянської війни.
Виступаючи перед початком фільму в Житомирському кінотеатрі «Жовтень», він сказав: «Для мене мій герой був не лише людиною особливої відваги, постаттю майже легендарною, і тому приємно було відкрити, що він цілком реальна особа, живе і працює в Севастополі. Справжній розвідник учив мене не грати на екрані, а жити свої півтори години на війні і вмістити в них усе, що хотів сказати людям. І я прагнув, в силу своїх можливостей, це зробити»[1].
У цьому фільмі Іван Миколайчук вперше зустрівся на знімальному майданчику з популярним актором комедійного плану Леонідом Биковим – той грав одного з розвідників у його загоні. Те, якими творчими були стосунки між розвідниками, яка дружна і невимушена панувала атмосфера в короткі моменти між боями і виконанням небезпечних завдань, і визначили Миколайчук та Биков. Порозуміння між ними було ідеальне, а всі інші розвідники-актори підхоплювали їхню ініціативу і всіляко сприяли цій ігровій стихії. Добре, що режисери – вже літній Олексій Швачко та молодий Ігор Самборський – не перешкоджали їм, і що не викинули під час монтажу дорогоцінних перлин натхненного дійства видатних акторів.
Характер саме таких, не «уставних», а людяних стосунків між бійцями, а також постать бійця-балагура, який і на смерть іде, не втрачаючи почуття гумору, Леонід Биков розвине потім у своїх славнозвісних фільмах «В бій ідуть лише “старики”» й «Ати-бати, йшли солдати».
Щодо Івана Миколайчука, то він більше не матиме справи з суто воєнними фільмами (не рахуючи короткої ролі безіменного солдата у російському фільмі Юрія Озерова «Визволення» – 1972, цьому, якщо вжити сучасну термінологію, блокбастері з масою військ і техніки). Але дружба, яка виникає між дома акторами (й потенційними режисерами), залишиться назавжди. Для обох робота в кіно була сенсом життя, обидва були яскравими особистостями, але саме тому їм доводилося важко в задушливій атмосфері ідеологічного тиску.
Отже, і в цій загалом простій, безпретензійній картині Миколайчук залишив яскравий слід, він не перетворив Курганова у звичний для радянського кіно стереотип супермена, а акцентував на особистості, на людських рисах. Та ні, не акцентував він нічого – особистість виходила сама собою, бо в істинно талановитого актора інакше й не може бути.
Лариса Брюховецька
Немає коментарів:
Дописати коментар