Неймовірна втрата

Обкладинка книжки Івана Миколайчука та Елін Сабате «Острів сліз» з портретом Івана Миколайчука роботи чернівецького художника І. Холоменюка, 1971 рік.

 

Історія сюжету, так і не знятого фільму з метафоричною назвою «Острів сліз», бере відлік з далеких 1980-х.

У 1983 році засобами масової інформації було розповсюджено повідомлення про українську емігрантку Катерину Ясенчук, яка провела 54 роки в психіатричній лікарні, намагаючись пояснити, що загубила сина, але через незнання мови всі спроби були марні.

 

Катерина рушила разом з іншими земляками у пошуках кращої долі до Нью Йорка. Але та по приїзду через власну розгубленість, наївність губить сина. На переповнених вулицях Нью Йорка віднайти його неможливо, а тим більше без найменшого знання мови. Вона кричала, була в істериці. Врешті Катерину забирають до психіатричної лікарні, де вона і проведе своє життя серед душевнохворих.

Щодо самого сценарію – мені здалось дуже символічним те, що ніхто не міг зрозуміти Катерину і розділити її болю. Це свідчить про неймовірний біль утрати. Головною проблемою виступає не тільки важке життя емігрантів, а й обставини, які змушують людей покинути Батьківщину в пошуках кращого життя. Ця несправедливість переслідує головну героїню з самого початку і, покинувши рідну землю, вона зрештою втрачає все. Підсилюють ефект контрастні зворотні кадри, що ніби виступають рятівними спогадами Катерини або ж навпаки – болем.

Іван Миколайчук.

 

Ця новина шокувала багатьох, а французьку режисерку телебачення Еліан Сабате — до болю і розпачу. Шокувала настільки сильно, що вона вирушила до України й рідного села Катерини, аби відшукати її родичів, написати сценарій, знайти однодумців, зняти про неї кіно та розказати про цю історію світові.

Таким однодумцем виявився Іван Миколайчук, якого вона знайшла через посольство. Разом вони вирушили на Волинь —  рідний острівець Катерини. Далі на них чекали труднощі в лиці тодішньої системи СРСР, КДБ та просто людей, які були проти такого формату світового резонансу. Навіть зараз віднайти простеньке, автентичне село, необхідне для фільму, не буде важко, що вже казати про ті часи. Але спецслужби стали на заваді та показували іноземцям лише великі колгоспи, прибуткові господарства, аби продемонструвати успіхи СРСР та місцевої влади, адже ми знаємо наскільки імідж був тоді важливий і, на жаль, будувався він часом саме таким способом. Все це не влаштовувало Івана Миколайчука, бо його метою було показати справжню проблематику цієї ситуації і те, чому українці відривали себе від рідної землі та емігрували у невідоме. Іван вирішує діяти кардинальніше – він міняє місце зйомок з Волині на Буковину, адже в Буковині також у ті далекі часи було багато емігрантів.

Гірка доля спіткає й самого Івана Миколайчука, який після тяжкої хвороби пішов на 46-му році життя, через два роки після відвідування Волині, так і не знявши  «Острова сліз». Перед тим у нього була картина «Така пізня, така тепла осінь» про емігранта, що втрачає зір, але який старається і прагне побачити Батьківщину, хоча б наостанок. Звичайно, «Острів сліз» мав більший потенціал і міг стати набагато сильнішим стрибком та глибшим розкриттям цієї проблеми, адже підстави давала реальна історія про реальну жінку із села під Луцьком. Але, на жаль, не збулося. Не слід забувати й 1965 рік, фестиваль у Аргентині, який дав крила «Тіням забутих предків». Очевидно, сльози в очах українців-емігрантів Іван побачив саме тоді.

В 2017 році з‘явилась можливість відчути переживання та емоції, що їх Миколайчук сподівався втілити у цю картину, прочитавши кіносценарій  «Острів сліз», який був виданий редакцією журналу «Кіно-Театр» окремою книжкою з нагоди 75-річчя Івана Миколайчука.

        Аміна Баддауї, студентка НаУКМА