І. Миколайчук у
фільмі «Пропала грамота»
22-річним він зіграв Тараса Шевченка у фільмі «Сон». До нього образ Тараса Шевченка втілювали на екрані далеко не рядові актори – Амвросій Бучма (1925) і Сергій Бондарчук (1951). У тих фільмах під однаковою назвою («Тарас Шевченко») висвітлювався майже весь життєвий шлях, хоча в другому велике місце займав період заслання (ті епізоди найбільше врізалися в пам'ять, очевидно, тому, що знімав їх талановитий Данило Демуцький).
Від фільму Ігоря Савченка минуло всього 13 років, але час хрущовської «відлиги» від часу пізньої сталінщини розділяла велика прірва. Саме «відлига» дала поштовх розвитку кінематографа, дозволила республіканським студіям, а відтак і митцям, відносну свободу, .
Десять років (1955 – 1965) були надзвичайно сприятливим періодом для єднання української літератури з кіноекраном: тоді екранізували класику: М. Коцюбинського, І. Франка, П. Мирного, письменників 1920-х («Диктатура» Івана Микитенка), Київська кіностудія брала в роботу твори тогочасних письменників: молодих – Олеся Гончара, Михайла Стельмаха, Павла Загребельного. Були втілені на екрані твори Олександра Корнійчука (фільми-вистави), Ататолія Шияна, Миколи Зарудного, сценарії Юрія Дольд-Михайлика, Олександра Ільченка, Олександра Левади та ін., хоча серед названих тільки роман «І один у полі воїн» Дольд-Михайлика забезпечив успіх фільму «Далеко від Батьківщини» про сміливого розвідника-українця, що діяв у тилу ворога. Для кіно після тяжкого наркозу сталінщини українська література значила багато – за допомогою кіно на її основі українці відкривали себе.
Іван Миколайчук – так сталося – опинився в центрі процесу українізації кінематографа часів відлиги. Принаймні його зовнішність, внутрішнє єство, світогляд і, етичні цінності цілком відповідали означеній тенденції. В її руслі рухалися такі кінорежисери студії ім. О. Довженка, як Володимир Денисенко, Сергій Параджанов, Леонід Осика, Борис Івченко, Юрій Іллєнко. Фільми «Сон» і «Тіні забутих предків», в яких дебютував Миколайчук, піднесли кінематограф України на досі небувалий (після Довженка) рівень, а фільм Параджанова вивів його з провінційної глушини на міжнародний простір. Близькими для Миколайчука були письменники Василь Стефаник та Іван Франко. І хоча не в головних, а в другопланових ролях, він знявся в обох фільмах Леоніда Осики «Камінний хрест» та «Захар Беркут».
Микола Гоголь –
справжній чарівник слова – не міг не зачарувати інтелектуальну частину
сценаристів кіностудії у 1960-х. До тієї частини належав Іван Драч, який
працював у сценарній майстерні. Саме йому належить сценарій «Пропала грамота» -
він розширив коротке оповідання Гоголя. Яскравий і наповнений гумором та
завзяттям образ козака Василя у «Пропалій грамоті» Бориса Івченка – цей творчий
здобуток Миколайчука відзначили на студії.
Як бачимо, образи літератури ХІХ століття акторові давалися легко. Крім артистизму, він володів спадковістю національної літератури на генетичною рівні.
1980 року він зустрінеться ще з одним класичним твором – «Лісовою піснею» Лесі Українки, який екранізував Юрій Іллєнко. Зрозуміло, що винесене у назву фільму слово «Мавка» давало зрозуміти, кому належав пріоритет, однак Миколайчуку випало зіграти дві ролі засадничі для сучасного сприйняття твору з погляду екологічної проблематики та розуміння людської свободи: дядька Лева та Лісовика.
Зрештою, режисерський дебют Миколайчука також пов'язаний з українською літературою – романом Василя Земляка «Лебедина зграя». Твір, що вийшов на початку 1970-х став помітним явищем красного письменства, засвідчуючи вихід української літератури на новий виток мистецького освоєння складної теми – долі українців у ХХ столітті. Хоча йшлося про другу половину 1920-х, з історичної перспективи твір прочитувався як ширше історичне узагальнення. Іван Миколайчук саме з таких позицій його і прочитав, втіливши свої кінематографічні фантазії. Зустріч з цим романом стала рятівною для Миколайчука-актора після тривалого застою і заборон зніматися, після «не своїх» ролей у таких невдалих фільмах, як «Всупереч усьому», Ю. Іллєнка, «Канал» В. Бортка, «Спокута чужих гріхів» В. Підпалого тощо.
І. Миколайчук, К.
Степанков у фільмі «Вавилон ХХ»
Не можна не згадати про Миколайчука-сценариста – він мав літературний дар, про це свідчать його сценарії, написані у співавторстві з письменниками: з тим же Василем Земляком («Вавилон ХХ), Іваном Драчем (про Миколу Лисенка), з Віталієм Коротичем («Така пізня, така тепла осінь»), з Ігорем Росоховатським («Під сузір’ям Близнюків»), з кінорежисерами: Юрієм Іллєном («Білий птах з чорною ознакою» та «На поклони!), Романом Балаяном («Відлюдько»), з Еліан Сабате («Острів сліз»). Він самостійно написав сценарії «Украдене щастя» за Іваном Франком та оригінальний «Небилиці про Івана». Був ще ранній, написаний 1968 року, який студія не затвердила, («Камінна душа» за Гнатом Хоткевичем у співавторстві з Борисом Дзюбою та Борисом Івченком).
Золотою ниткою крізь усю творчість Миколайчука проходить його любов до літератури, саме української, послання якої він хотів множити й посилювати засобами кіно. Бо скільки б не сперечалися про доцільність екранізацій, адекватне прочитання талановитих історій забезпечує їм велику аудиторію, спонукає до читання. Іван Миколайчук сам був носієм історій – після завершених «Небилиць» у нього були задуми і начерки, й уже політичний клімат теплішав, починалася перебудова. Та на перешкоді стала важка хвороба і передчасна смерть. А зв'язок з рідною літературою, духовне збагачення класичними шедеврами – це свого роду заповіт Миколайчука кінематографістам наступних поколінь.
Лариса Брюховецька
Немає коментарів:
Дописати коментар