Не можна не помітити, що аналогія життєпису Івана Миколайчука з Тарасом Шевченком є сповненою символізму. Поставши перед глядачами молодим Тарасом у «Сні» та завершивши свій шлях теж сорокашестирічним бородатим Тарасом, який так і не знайшов собі екранного втілення; упродовж усього життя відстоювавши власну етнічну приналежність до українського народу, а не малороського (тим самим зневажаючи як більшовицьку владу, так і російський царат); та внісши свій неповторний, самовідданий вклад у кінематограф, Іван Миколайчук повторив долю генія попереднього століття, ставши ще однією визначною історичною постаттю, яку сміло можна охарактеризувати як душу українського народу. Обидва були гуманістами, геніальними митцями, сповненими бунтарськими настроями; в обох героях обидва режими росії вбачали ворогів, а не спасителів народу. Якщо Тарас Григорович Шевченко підніс українську літературу до світових вершин, то Іван Миколайчук зробив те саме з українським кіномистецтвом. Якщо перший за допомогою чорнила та пера відкрито насміхався та засуджував царську владу, то другий за допомогою акторського хисту та кінокамери робив те саме з радянською. Не можу не погодитися з Іваном Драчем, який зазначав, що «він [Іван] був актором найвищого класу, рідкісним багатством, народним скарбом, уособленим в особистості неординарній, яка навіть у кінематограф XX століття, царину досить прагматичну, змогла внести багато народного та небуденного». Сценарист одного з найулюбленіших українцями фільмів усіх часів «Пропала грамота» по праву відзначив внесок Івана Миколайчука, який, зважаючи на кількість імпровізацій та культових сцен за його участі, став почесним співавтором зазначеної картини.
Як згадує Сергій Параджанов, режисер легендарної картини «Тіні забутих предків», під час зйомок кінокартини він захворів й Івана Миколайчука переманив до себе В. Денисенко зніматися у фільмі «Сон» в образі молодого поета. Початкова образа на актора змінилася повагою, коли Параджанов усвідомив, що для Івана означала роль основоположника української культури, дань пошани якій він віддав сповна. Зрештою цей епізод пішов на користь як Миколайчуку, так і фільму Параджанова: після уявних польотів над світом Іванові ще більше припала до душі приземленість, автентичність та щирість гуцульської серцевини. Якраз у цьому й полягала геніальність Миколайчука: йому не потрібно було шукати в собі Шевченка чи Палійчука, в ньому відразу вгадувалася особлива природа, яка визначала корінного українця за національним характером та стійкими моральними цінностями, а також людину, яка не боялася висвітлювати історію цькувань свого народу. Саме тому, за однією з його задумок, метафоричну одноплощинність царської верхівки можна прослідковати в картині «Сон» (1964 р.) у сцені, де зі свого портрета виходить цар, котрий починає невимушену розмову з поетом, чия особиста трагедія полягає в тому, що він бачить себе, хоча і звільненого, серед кріпаків («Це не воля, це сон! - вигукує поет. - Як я можу бути вільним, якщо в неволі увесь мій народ?!»). У цьому й полягає колективний біль та травма українського нескореного народу: навіть коли ми вільні та незалежні, нас не може не тривожити думка про те, що чергова влада планує нав‘язати нам чергове ярмо. Апогеєм фільму є фінальна сцена, в якій з вигуком царя «Хто дав йому волю?!» в ряд шикуються придворні, які радо готові отримувати ляпаси один за одним, а потім кланятися та аплодувати царю. Іван Миколайчук та Володимир Денисенко поставили собі за мету та все ж таки донесли до глядача наступний посил: хоча влада впродовж століть і намагалася відібрати волю в українського народу, справжні раби залишалися в неї під носом.
Загалом, зйомки фільмів за творами, дія яких відбувається в період жорстокого ставлення верхівки Московського царства (згодом Російської імперії) до українських селян та козаків, видатних українських письменників (Тараса Шевченка та Миколи Гоголя відповідно) йшли всупереч планам компартії про повне сплюндрування історії народів, особливо українського, який споконвічно піддавався найбільшій експлуатації та приниженню людської гідності; а також їхнє подальше згуртування для боротьби зі спільним неіснуючим ворогом – буржуазією, куркулями, «шкідниками» тощо, в той час як головними ворогами для українців залишалися дезінформація, комплекс меншовартості та пекельне відчуття страху за своє життя просто через національну ознаку, яке, на жаль, є актуальним і до сьогодні.
Таким чином, прекрасний фільм 1972 року «Пропала грамота» не лише висвітлює героїчне минуле України в уособленні козаків, а й традиції, фольклор, народний гумор; демонструє загострення відносин українського козацтва з реєстровим через несправедливе поводження з селянами; конфлікт Запорізького війська з Московським царатом, який призвів до заборони козацтва та руйнування Запорозької Січі. За словами Бориса Івченка, режисера фільму, упродовж перегляду картини в Москві було чутно сміх та гомін, аж допоки не розпочалася знаменита сцена «У цариці» і в залі настала гробова тиша. Під час сцени козаки сатирично висміюють все, що стосується царських хоромів та їхніх мешканців: від надміної помпезності петербурзької резиденції та графського одягу («А ти що це на себе нап‘яв?!») до фальші нравів та мотивів Потьомкіна (після ляпаса Василя той перетворюється на картину маслом, до якої липнуть мухи), ілюзії стійкості російського царату (на виході козаки грюкають дверима, від чого обидва стражі падають на коліна). У першій версії фільму, яку демонстрували, Василь, вигукуючи «Ти диви: і тут моя баба; і тут мене дістала!», дає ляпаса саме імператриці Катерині, яку при цьому зіграла та сама актиса, котра бездоганно відігравала роль і відьми, і дружини Василя, - Лідія Вакула. Один із чиновників виголосив загальне невдоволення: «Как это может быть: украинский народ бьёт великий русский по лицу?!». Так і пропала «Пропала грамота» на п‘ятнадцять років. А Іван Миколайчук, будучи нескореним борцем із несправедливістю, дізнавшись про закриття картини, відмовився від поїздки у Швейцарію на запрошення ЮНЕСКО, поклав на стіл закордонний паспорт і валюту і повернувся до Києва. А п‘ять років потому в ЦК Компартії України відводили очі та показували пальцем кудись угору, коли Івана Миколайчука режисер хотів затвердити на головну роль. Посил був зрозумілий: влада не горіла бажанням бачити на екрані особистість, яка не боїться відкрито висміювати вади більшовизму, завуальованого під російський царат, а отже ту, яка здатна тверезо оцінювати та критикувати радянську політику в історичній ретроспективі. Ще за однією версією в обличчі чорта, якого зіграв актор Львівського театру ім. Заньковецької Володимир Глухий, секретар ЦК Компартії з ідеології упізнав себе, внаслідок чого картину заборонили. На щастя, стрічка в одному примірнику збереглася в шухляді партійного чиновника Ляшка, якого сміливо можна назвати найбільшим прихильником цього фільму. І вже наприкінці 80-х років кінокартину знову можна було побачити на великих екранах. На сьогодні фільм вже багато років тримається в десятці найкращих українських фільмів усіх часів.
Наостанок хочу зазначити наступне: для рідних, друзів, знайомих та усіх, кому випала честь знати його особисто, Іван Миколайчук був Людиною. Однозначно, з великої літери. Для радянської влади – насамперед перешкодою, якою колись був Шевченко для російського царату. А от для всіх інших, зокрема нас, – режисером, актором, літератором, митцем, а ще борцем за правду, справжнім народним філософом, необ’ємна мудрість та твори якого ще будуть надихати та окрилювати не одне покоління українців.
Юлія Лавріненко, студентка НаУКМА
Немає коментарів:
Дописати коментар